Посестри. Часопис №187 / Василь Ґабор: Вічним двигуном людини є любов (Як український письменник намагається наздогнати черепаху)

У Львові живе письменник, науковець і видавець Василь Ґабор, який уже понад двадцять років видає власним коштом і за підтримки друзів книжкову серію «Приватна колекція». У ній вийшло майже 250 книг. А відомою в Україні ця серія стала завдяки знаковим антологіям, які упорядкував письменник, – «Приватна колекція» (проза і есеїстка вісімдесятників), «Незнайома» (українська «жіноча» проза та есеїстика), «“Чорна Індія” “Молодої Музи”», «Нью-Йоркська група», «Бу-Ба-Бу», «Дванадцятка» (проза однойменної літературної групи 30-х рр ХХ ст.), «Українські літературні школи та групи 60–90-х рр ХХ ст.», «Футуродеролахоманія» (усі публікації про футуризм і футуристів в українській пресі першої третини ХХ ст.) та ін. 

Цікаво, що сам письменник свою першу збірку новел «Книга екзотичних снів і реальних подій» писав двадцять років. Але її життя було щасливе: збірка мала декілька перевидань в Україні, а більшість її новел перекладені різними мовами: англійською, німецькою, сербською, словацькою, хорватською, чеською та японською. У перекладі Патріка Корнеса англійською мовою книга вийшла спочатку в Україні, а торік – в Австралії як друге видання, електронну версію якого можна замовити на Амазоні. Пан Василь думав, що так і залишиться автором однієї книги, тож усі сили присвятив видавничому проєкту «Приватна колекція» і науковій роботі (він кандидат філологічних наук), але після десятирічної перерви написав нову книгу у стилі дхуйхіці (асоціативного письма), а ще через п’ять – третю «Чи ви любите?..», придумавши для неї новий жанр: «подихи». Останні дві книги в перекладі Павліни Мартинової болгарською мовою недавно вийшли в Болгарії.

…Ми сидимо в улюбленій кав’ярні Василя Ґабора на Вірменці, себто в кав’ярні «Вірменка» на вулиці Вірменській, а за вікном іде дощ, як у новій книжці-перекрутці письменника «У Львові затяжні дощі; Екзотичні сни моєї коханої про Венецію», і починаємо розмову з наболілого – російсько-української війни, в якій гине цвіт української нації – її захисники. 

Олена Замойська: Як вас змінила війна? 

Василь Ґабор: Я думаю, вона всіх нас кардинально змінила. Особисто для мене те, що колись було важливим у житті, стало другорядним і не вартим уваги. Навіть власна творчість. Я продовжую писати винятково за інерцією, а після роботи і у вільний час – волонтерю. Великої радості не приносять навіть видання книг за кордоном, хоч це й приємно. Розумію також, що інтерес до української літератури в країнах Європи зумовлений передовсім війною, а не естетичними й художніми пошуками українських письменників.

Ол. З.: Я ще не бачила вашої «Книги екзотичних снів та реальних подій» у перекладі польською мовою, але щиро вітаю вас і вашого перекладача Пьотра Блащака з її виходом.

В. Ґ.: Дякую, Олено, але я також не бачив своєї книги у польському перекладі. Втішно, що книга вийшла.

Ол. З.:А чи всі новели увійшли до неї, чи перекладач робив вибірку на власний смак? 

В. Ґ.: Я дотримуюся думки, що зарубіжні видавці мають орієнтуватись тільки на смаки своїх читачів, а не на бажання автора, тож дав повну волю своєму перекладачеві і своїм видавцям у відборі творів із усіх моїх книжок – і зовсім не втручався у видавничий процес. Хіба надсилав електронною поштою уточнення якихось незрозумілих діалектних слів. 

Ол. З.: Перед тим, як повести мову про «Книги екзотичних снів та реальних подій», я хотіла б дещо розпитати про видавничий проєкт «Приватна колекція», який, на мою думку, посприяв вашій популярності як письменника. Чи це правда, що коли ви з приятелем, письменником Олегом Говдою, видали 2002 року антологію «Приватна колекція» – у результаті борг був таким великим, що ви змогли б його погасити, лише продавши свої квартири? 

В. Ґ.: Свята правда. Коли про це довідалися наші дружини, то сказали нам: «Хлопці, що ви робите? Невже ви божевільні?» Але світ не без добрих людей, і нам дуже швидко вдалося погасити борг, а мій приятель сказав: «Слухай, Василю, ми позбулися одного менінґіту, давай ще щось робити». І наше божевілля триває вже понад двадцять років. Щоправда мій приятель згодом відійшов від видавничих проєктів, тож довелося самотужки тягнути книжкову фіру. Та хочу вам сказати, Олено, що без божевілля (у доброму розумінні цього слова) щось вартісне зробити у житті і в літературі дуже важко. Цікаво й інше. Наші антології викликали величезний резонанс серед читачів і в пресі, однак медіауспіх в Україні аж ніяк не дорівнює комерційному. Тож після десятилітнього існування видавничого проєкту на питання наших дружин: «Хлопці, а де ваші дивіденди?» – ми могли хіба руками розвести. Але мій приятель знайшов вдалу відповідь. Якось запитав мене, для чого наркомани купляють «травку»? – Для кайфу! – відповів я йому. – А для чого ми видаємо «Приватну колекцію»? – Виходить, що для кайфу. І до війни праця над виданнями «Приватної колекції» і справді приносила нам велику радість і насолоду, справжній кайф. Усе змінила війна.

Ол. З.:У вашій першій збірці, «Книга екзотичних снів та реальних подій», і в новій – «У Львові затяжні дощі; Екзотичні сни моєї коханої про Венецію» – вже в назвах присутні екзотичні сни. З чим пов’язаний ваш потяг до екзотики?

В. Ґ.: Це природній потяг людини до чогось незвичного, загадкового, екзотичного. А мої сни дуже часто перепліталися з реальністю, навіть було тяжко збагнути, де сон, а де дійсність. І цим принципом я залюбки послуговувався, пишучи «Книгу екзотичних снів та реальних подій». Що ж до останньої книги, у якій присутні екзотичні сни моєї коханої про Венецію, – це радше мрія про Венецію, яка дозволяє людині під час війни рятуватися від усього страшного і знаходити душевну рівновагу. Це мрія, важливіша за саму дійсність. 

Ол. З.:А що рухає вами у житті і творчості?

В. Ґ.: Я дуже боляче реагую на несправедливість, тому у видавничому проєкті «Приватна колекція» вийшов добрий десяток книжок, у яких повертаю читачам несправедливо забуту творчу спадщину західноукраїнських письменників та науковців, зокрема Дарії Віконської, Софії Яблонської, Степана Левинського, Констянтина Чеховича та ін. 

Під час підготовки до друку видань таких авторів усеціло закохуюся у них і їхні твори, і тоді для мене власна творчість стає зовсім неважливою. Врешті, несправедливість щодо певних історичних чи біблійних осіб спонукає мене й до творчості. Так, у новелі «Осика в Гетсиманському саду» я змалював образ Юди Іскаріота як людини, яка свідомо принесла себе в жертву зрадника, щоб інших застерегти від страшної кари спокути.

Ол. З.: А чим відрізняється Ґабор-письменник 90-х років ХХ ст. від Ґабора-письменника 2025 року? 

В. Ґ.: Напевно, тільки віком і усвідомленням того, що вічним двигуном людини є любов. Любов до інших людей. Любов до землі, на якій народився і живеш. А коли любов згасає, тоді й людина перестає існувати на цьому світі. Та я охочіше відповів би на ваше питання, чим відрізняються письменники-вісімдесятники від сучасних. Бо для нас важливим була творча самореалізація, яка спонукала до тривалої праці над словом, а не комерція, адже комерціалізація літератури, на мою думку, згубно впливає на якість художнього твору.

Ол. З.:У вас винятковий талант – захоплюватися творчістю інших – і бездоганний смак у літературі. Творчість яких письменників із власної «приватної колекції» ви вважаєте недооціненими, а яких – переоціненими?

В. Ґ.: Зазвичай я видаю твори тих письменників, яких люблю, а вже час розсудить, хто недооцінений, а хто переоцінений. Хоча про одну недооцінену письменницю-шістдесятницю, Ніну Бічую, таки хочу сказати пару слів. Свого часу Валерій Шевчук назвав Ніну Бічую королевою «жіночої» прози 60-х рр ХХ ст., а Володимир Єшкілєв – предтечею вісімдесятників. На моє глибоке переконання, такі вишукані стилісти, як Ніна Бічуя, народжуються хіба раз у століття, але, на жаль, не всі це усвідомлюють в Україні. 

Ол. З.:До двадцятиліття «Приватної колекції» вийшла антологія «Наздогнати черепаху», у якій вміщені статті та рецензії на видання  вашого проєкту, і про вашу творчість також. Скажіть, будь ласка, то чи вам вдалося наздогнати черепаху?

В. Ґ.: Усі ці роки я наполегливо намагаюся це зробити, добре розуміючи, що черепаху наздогнати просто неможливо, але сенс у цій погоні бачу в самому шляху до мрії, яка не перестає манити.

…Ми п’ємо вже другу каву. На Вірменці. Свого часу тут збиралися львівські хіппі, які протестували проти тоталітарної системи своїм стилем життя, одягом і довгим волоссям. Певно, пан Василь любить цю кав’ярню і через той протестний дух колишніх її відвідувачів, а ще тому, що йому, як і мені, смакує зварена в турці кава. 

Дощ за вікном утихомирився, але він не припиняє падати в новій книжці Василя Ґабора «У Львові затяжні дощі; Екзотичні сни моєї коханої про Венецію». Знаю, що письменник народився у гірському селі Шандрові на Закарпатті, закінчив Львівський університет імені Івана Франка, захистив кандидатську дисертацію у Київському університеті імені Тараса Шевченка – і вже понад тридцять років працює у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника. Знаю, що рідний дядько його мами – поет празької школи Іван Колос (Іван Кошан) закінчив Карлів університет у Празі і дивом не був репресований після Другої світової війни, бо працював у шахті. А ще Василь безтямно любить Львів, тож мене зовсім не дивує його потяг до всього урбаністичного, у т. ч. й українського футуризму. Розпитую про антологію «Футуродеролахоманія», а він усміхається і каже: «Я не знаю, що нового зумів віднайти для цієї антології, але принаймні вніс в українську мову нове слово – “футуродеролахоманія”, яке розшифровується як – манія дерти лаха з футуризму». Життя наше таки треба сприймати з іронією, то й жити нам буде легше. 

Наприкінці зустрічі ми знову повернулися до болючої теми російсько-української війни. Василь сказав, що він пів життя прожив у радянській Україні, а пів – у незалежній Україні, і його життя може бути прикладом того, як усебічно здатна реалізувати себе людина у вільній країні. А московити хочуть фізично знищити саме наш вільний світ і вільних людей, тому на окупованих територіях у першу чергу знищують українців і українські книги. Власними ж книгами і виданнями «Приватної колекції» він продовжує боротися за вільний світ своєї країни.