Посестри. Часопис №187 / Слова в повітрі

В центрі скверу – стенд зі стосом чистих аркушів.

На мотузці списані аркуші на прищіпках,

немов сохнуть свіжопроявлені фотографії.

Бородатий молодий чоловік походжає біля плакату

з написом ЗБИРАЮ ВАШІ ІСТОРІЇ.

Він нікого не запрошує. Не повинен. Люди самі

підходять і читають, сідають, пишуть.

 

Дитина про динозаврів. Дівчина

після кількох спроб самогубства про те,

що вже не ховає шрамів на зап’ястках.

Інша – про перехожого з музикою в навушниках,

чиї рухи виглядають пантомімою.

Африканець про приниження.

Хтось про хворобу. Зупинену. Поки що.

Індуска про свій шлюб за домовленістю,

в якому сильно кохає чоловіка; вони виросли в різних світах,

але створили спільний.

 

Дехто пише про себе вперше.

Так ніби зненацька відкривається

перед незнайомцем, зустрінутим в мандрівці.

 

Пишуть анонімно,

підписуються власною історією.

Збирач цих історій зробить з них книжку, але

перш ніж перечитає їх і просіє, перш ніж

замкне їх під обкладинкою,

вони погойдуються в повітрі –