Посестри. Часопис №186 / Тепер я точно йду. Уривок

жовтень 2012 року

Вона сидить на ліжку і вдягає чорні панчохи. Грає пісня Біллі Джоела «Pianoman» – вона підспівує. Впоравшись із панчохами, підходить до вікна та відкриває штори – світло міста проривається до кімнати. Неонові вивіски схожі на космічні кораблі, що завмерли перед посадкою. На столі стоїть його фото та бірюзова листівка без напису.

«Pianoman» наповнює кімнату звуками губної гармоніки. Вона заплющує очі і починає сміятися.

– Боже, який же пафос!

Вона згадує, як чотири роки тому не пройшла відбір на стажування у США для педагогів, натомість зробила це зараз. Також думає про губну гармошку, котра лежить на дні валізи. Три роки тому у Києві вона ходила на курси, вчилася видихати із себе ноти. За десять занять вже змогла зіграти «Moon river» Одрі Гепберн, а потім закинула інструмент. Аж до поїздки, бо якій країні, як не Америці, пасує гармоніка.

Вона відкриває ноутбук – перевірити пошту перед виходом, бо саме мали вислати завдання для випускної презентації: вона вже шість тижнів на стажуванні, ще за два полетить додому. Із навчального корпусу листів немає, натомість у кошику один – від нього. Надіслав 8 хвилин тому. Натискає на кнопку «Open» та читає. Між бровами поступово починає з’являтися зморшка. Вона закриває ноутбук – музика згасає. Знову відкриває та читає, і «Pianoman» вривається до кімнати.

– Маячня якась.

Вона натискає на іконку Skype – він не в мережі.

– Що робити?

Вона підхоплюється та натягує на себе сукню. Не застібаючи, дістає валізу із шафи та починає кидати туди светри, джинси, футболки, подушку. Однак подушка не влазить до вже набитої сумки, тож вона закриває її та починає стрибати зверху.

Білі Джоел вже втретє співає свого «Pianoman». Зазвичай коли їй подобається якась пісня, вона може годинами слухати її на повторі, але зараз вона вже не помічає мелодії. Звук коліс на автостраді починає здаватися їй гучнішим – він ніби виривається з-під шин та залітає саме до її вікна, саме до її вух. Вона обхоплює голову руками, знов підбігає до вікна, закриває кватирку та сідає на підвіконня.

– Так, це точно жарт!

Вона розвертає ноутбук до себе – він у мережі. Підбігає до дзеркала, поправляє волосся, шморгає носом, застібає сукню до половини спини та всідається перед екраном. Глибокий вдих – натискає «Call». Один гудок, другий – видих… Вона бере вказівний палець лівої руки до рота, починає гризти ніготь. Третій гудок, четвертий… Згадує, що це її погана звичка та відриває руку від обличчя. П’ятий гудок.

– Алло.

– Привіт. Це ти?

– Так, я.

– Увімкнеш камеру?

На екрані з’являється він – нерозчісаний та з опухлими очима. Він дивиться на неї – вона із вкладеним волоссям та акуратним макіяжем. Мовчать.

– Я отримала твій лист. Щойно прочитала. Я не розумію, що ти мав на увазі? «Ти просила, щоб я тебе відпустив. Ти була права. Мені дуже складно, але я відпускаю тебе зараз». Мені здалося це дуже дивним. Я не знаю, куди я просила мене відпустити. І навіщо ти це пишеш. Може… Може, це якась стара смс-ка випадково відправилась?

– Я надіслав тобі не смс, а е-мейл.

– …

– І я надіслав тобі його сьогодні, він не старий.

– Угу. Угу, добре. Тоді куди ти мене відпускаєш? І про що я тебе просила? Розкажи, будь ласка. Я… Якось взагалі не збагну.

– Ми з тобою останній рік багато сварились.

– Так… Я знаю.

– А ще ми дуже багато розмовляли. Як нормальні люди, як дуже рідні люди.

– Так-так. Я це теж знаю.

– Так от, ти якось сказала мені, щоб я тебе відпустив. Що нам, напевно, варто розійтися.

– Я пам’ятаю.

– Я тоді ще дуже розізлився. А от зараз зрозумів, що ти права.

– Чудово. Тобто ти мені зараз пропонуєш розійтися?

– Так.

– І кажеш, що я сама цього хотіла?

– Це дійсно боляче, для нас обох. Я не дуже хотів би говорити саме…

– Сьогодні 21 жовтня. Я прилітаю 5-го листопада. Ти ж міг би мені вже тоді все сказати? Ми б сіли, поговорили, як дорослі – подумали, що із цим можна зробити…

– Нічого. Нічого не можна зробити.

– Ми б сіли у нашій квартирі, налили б одне одному чай, спілкувались, а потім знайшли вихід… Як ми зазвичай все вирішували всі ці роки.

– Не вийде, ні.

– Натомість зараз ми лише розсваримося і…

– Я зустрів дівчину.

Вона чує, як землю розриває навпіл. Образно, але ніби по-справжньому. Буквально сьогодні вона читала про те, що відбувається перед тим, як поверхня покривається тріщиною – люди чують поштовхи з нутрощів планети. Зазвичай чують уже надто пізно. Однак є живі створіння – наприклад, собаки та коти, які відчувають наближення небезпеки заздалегідь, тому скавчать і нявчать на все горло, за що отримують тумаки від хазяїв. Прямо зараз вона чує, як землю розриває навпіл, тільки не може збагнути, чия роль їй дісталася у цій трагедії – людини, собаки чи кота.

– Кого зустрів?

– Дівчину. Ми познайомилися з нею випадково на вечірці. На дні народженні Ігоря…

– Три дні тому? Просто у Ігоря три дні тому був день народження, я його вітала.

– Так, три дні тому.

– Гаразд, продовжуй.

– Коли я побачив її, то зрозумів, що знаю вже давно. Ну, тобто особисто я її не знав, однак думав про те, що маю зустріти.

– Що ти говориш…

– Я тобі з нею не зраджував, ми не разом. Мені треба було спочатку сказати тобі. Ти просила, щоб я тебе відпустив, – я тебе відпускаю. Пробач мені, пробач, будь ласка. Але відпусти мене.

– Хто вона така?

– Я не знаю. Я нічого про неї не знаю. Точніше, знаю, але дуже мало.

– Тобто ти нічого про неї не знаєш, однак вирішив до неї піти? Але знаєш про мене все вже 8 років, однак вирішив зі мною завершити?

– Так. Тобто… Послухай, у нас давно вже все йшло шкереберть. А тут я побачив її, ми почали говорити, і я зрозумів… що маю…

– Угу.

**

Він багато пив сьогодні. У Нью-Йорку, де мешкає вона, зараз була шоста вечора, а от у Києві перша ночі. Зазвичай він обмежується двома келихами вина, але цього разу приклався до «Ягермейстра», котрий йому подарував друг на день народження. Він вижлухтив пляшку за вечір – зараз вона валялася поряд із блокнотом, в якому він записував «за» і «проти». Дурнішого заняття, звісно, не придумаєш, коли йдеться про почуття. Поряд нікого не було. Ігор пішов ще зранку. Звісно, він хотів розповісти ще одній людині. Однак тією самою єдиною людиною, яка б його вислухала та дала пораду, була вона. А він збирається зробити їй боляче. Це нестерпно.

Відправивши повідомлення, він ліг на підлогу. Вони й надалі жили у зйомній квартирі, з балкону якої на Новий рік під час сварки летіла ялинка. Після оглядин різної нерухомості вони вирішили не поспішати, ще трошки піднакопичити. Згодом вона подалася на стажування, і її прийняли. Вони обидвоє раділи, адже така можливість випадає раз на кілька років – власне, у її випадку так і вийшло. Вона поїхала. Він лишився. Вперше за вісім років вони трішки надірвали своє міцно сплетене коріння. Коли двоє так довго крокують поряд, сварки легко плутають із пристрастю, звичку з любов'ю, байдужість із повагою.

Він лежав та дивився у білу стелю. Якби у нього був проєктор для спогадів, він залюбки вмостився б на крісло та переглянув би на білій стіні вітальні ті моменти, які їх роблять ними. Однак проєктора не було, та й жоден спогад, як на зло, не виринав. Натомість думки були зайняті іншою.

**

Він дивиться на неї та розуміє, що вчиняє як мерзота. Чому було не дочекатися її приїзду та не розповісти все вже віч-на-віч? Хоча він знає, чому. Бо брехати не вміє. Совість, хай їй!..

– Добре, тобто ти зараз хочеш, щоб я сказала: «Я тебе відпускаю», закрила ноутбук та пішла дивитися концерт?

– Давай так – йди на концерт, а після нього знову зв’яжемося.

– Ти взагалі нормальний? Ти думаєш, що я зможу зараз йти на якийсь дурнуватий концерт? Я зараз купуватиму квитки додому.

– Чекай, припини! Вони дуже дорогі, сама знаєш.

– Мені все одно!

– А як же твій проєкт?

– Ти не чуєш? Мені все одно!

– Ні, це нелогічно.

– Тобто зараз ти, котрий попрощався зі мною у листі електронною поштою, кажеш, що я роблю щось нелогічне?

– Вибач… Я ніколи не був у такій ситуації. Знаю, це не виправдання… Значить, мені не треба було тобі говорити зараз.

– Не треба було робити.

– Я не міг.

Вони мовчки дивляться крізь екран.

– Ти неймовірна, ти сильна…

– Замовкни! Я не сильна, чуєш? І не неймовірна! Я звичайна, і мені потрібна підтримка. Твоя!.. Я розумію. Я розумію: з тобою коїться щось таке, чому ти сам не можеш дати ради. Але не хвилюйся: я повернуся, ти все мені розкажеш, я – тобі. Ми виберемося! Інакше й бути не може.

– Вибач. Ти завжди можеш на мене розраховувати, будь-якої миті у будь-якій ситуації я завжди готовий тобі допомогти. Ти для мене все життя будеш рідною людиною, котра...

Вона захлопує ноутбук та починає плакати. Спочатку сльози просто повільно стікають. Потім до них додаються схлипування. Здається, землетрус таки стався. Десятибальний. Вона підносить долоню до обличчя та витирає праве око – макіяж розмазується, і вона про це знає. В голову чомусь лізе думка, що вона завжди хотіла так зробити – як у кіно, а от зараз довелося. Знати б, що буде хепіенд.

Якби можна було зібрати усі землетруси, повені, цунамі, каменепади, пожежі та тайфуни в одному місці, то зараз це було б її серце.

І, ніде правди діти, його серце теж.