Посестри. Часопис №184 / Я розгубив своє еґо

Це ранкове повітря наповнене пташиним лементом,

і все, що лишилося в долонях,

на пересохлому мілководді ліній долі –

піщинки з холодного пляжу, темні вогнища затінків,

засохлі річкові лілії.

 

я розгубив все своє еґо,

з цього складалося дитинство

з різних комплектів леґо, так-так,

із зорельотів, вантажівок, літачків, автівок, кораблів, місяцеходів –

все це розчинилося на старому килимі,

мов післяобідня сонячна пляма.

 

Я розгубив своє еґо,

не впізнаю обрисів знайомих тіней,

що ніби старі перини,

набиті чорним пір'ям янголів

намагаюся з'єднати певні детальки,

але проміння із пилом знову змішалося,

і горобина на сусідньому подвір'ї

увійшла в ще одне літо війни вже майже зсохлою,

чіпляється ще живими листочками за це хиже небо.

 

Я вкотре розгубив своє еґо.

 

Допоможіть же мені зібрати

все моє живе

хоча б в один комплект леґо