Посестри. Часопис №182 / Тримаю тебе за руку

Чим є близькість іншої людини? Чим є можливість відчувати її присутність, дихання, чути її мовлення, а водночас – розуміти межу між собою та іншим, між тилом і фронтом, між миром та війною?

Не деміург, не бог, не просвітлений, але сторонній здатен вказати на цю межу, як у вірші  Юстини Томської це зробили лікарі, провівши виразну межу:

На Сонці напрочуд спокійно.
Астрофізикам страшно.
Я тримаю тебе за руку
вже місяць.
 
Якби це ти була сонцем, вони б так не казали.
Якраз зараз в тобі відбувалася б сонячна буря.
Сьогодні лікарі сказали мені, що
це кінець, і що це правда.

Чим же в цьому пошуку кордонів і шляхів їх подолання стає поезія? У роздумах Мілоша Бєджицького багато разючої правди:

Іноді я уявляю, що якщо людство колись отямиться і наша цивілізація доживе до цього моменту, можливо, наші діти й онуки трактуватимуть участь поетів у рекламних кампаніях так само, як ми сьогодні ставимося до написання віршів на славу Сталіна. Зрештою, soft power має різні обличчя – іноді вона м’яка, як тканина, випрана у засобі з ароматом квіткового лугу, а іноді – м’яка, як підступне болото...

І ця межа – водночас між життям і нежиттям, збагнути її може лише людина, яка щось подібне пережила. У повісті Євгена Положія це показано вкрай виразно:

– Мамо, мамочко! Вставай. Ну, будь ласка! – Яна тормошила маму за ногу.
Тетяна не ворушилася. Весь вечір Іван підбирав слова, розмірковував, що треба сказати, коли вони опиняться біля автівки. Але як пояснити малій дитині, що її мама – мертва?

І в Даші Суздалової людина долає на космічній швидкості будь-які кордони, аж досягаючи абсурдного дна нашого уявного всесвіту:

ЯКЩО ЗДАЄТЬСЯ ЩО #ВБИВСТВО ВІДБУВАЄТЬСЯ
ЧЕРЕЗ ДОРОГУ ТО ВАМ СТАЄ СУМНО І ВИ
ЙДЕТЕ В РЕСТОРАН ВОНИ НЕ ТУРИСТИЧНИЙ
ГРАБІЖ ВОНИ ЗМУСЯТЬ ВАС ПОЧУВАТИСЯ
ЩАСЛИВИМИ ОСОБЛИВО #МІСТЕР_ЛЕНГ
ТАКИЙ ТЕПЛИЙ І ДОБРОЗИЧЛИВИЙ КЛАСИЧНИЙ
ПЕРСОНАЖ #ЇЖА БУЛА ВІДМІННОЮ А#ПИВО
КОШТУВАЛО ПІВТОРА ДОЛАРИ