Посестри. Часопис №182 / Soft power поезії
Текст був написаний для Druskininkai Poetic Fall festival (Литва)
Шановні співдискутантки, любі співдискутанти, люб’язна публіко!
Явище, яке англійською називають soft power, можна спрощено визначити як здатність схиляти інших до певних дій чи способу мислення радше за допомогою переконання, ніж примусу. Перш ніж я спробую замислитися над тим, чи можна і якою мірою можна розглядати це явище стосовно поезії (маючи на увазі такі тексти художньої літератури, які характеризуються найвищим із можливих ступенів мовної організації, – зупинімося на цій робочій і неповній дефініції), я хотів би присвятити кілька хвилин роздумам над іншим, ймовірно, більш фундаментальним питанням: звідки походить сила (power) поезії – тобто її здатність вперто існувати у сучасній цивілізації?
Гадаю, не буде перебільшенням стверджувати, що ані поетичні тексти, ані дії, спрямовані на їх створення, не вписуються в логіку вільного ринку, і точно – в ідеологію неолібералізму, яка щонайменше сорок років домінує в країнах так званого першого світу; поезія вже давно мала би (цитуючи вислів одного з колишніх президентів Польщі) «взяти кредит і змінити роботу». Тим часом поезія вперто залишається на своїй роботі та навіть здатна, так би мовити, видавати кредити іншим – чим дехто подеколи охоче користується. Якби я спробував знайти відповідь на згадане запитання, я би звернувся до твердження Ханни Арендт, що потреба в самовираженні, в явленні світові власного існування, належить до основних потреб не лише людини, а й усіх живих істот. Здається, у випадку людських істот особливе значення має саме мовна експресія – через особливу роль, яку мова відіграє в пізнавальному апараті людини. Напевно, більшості з нас знайоме відчуття, яке польською жартома описується римованою фразою: «muszę, bo inaczej się uduszę» («мушу, бо інакше задихнуся»): коли ми опиняємося сам на сам із емоціями або екзистенціальними ситуаціями, які вимагають безумовного висловлення (типовим прикладом може бути закоханість в іншу людину); саме в цих ситуаціях поезія – чи створена самостійно, чи така, що вже існує і згадується з електризуючим відчуттям «так це ж про мене!» – виявляється незамінною.
Саме в цьому я бачу життєву силу поезії, що наполегливо крокує вперед, навіть коли соціально-економічний Zeitgeist дме їй в очі. З цієї життєвої сили, як на мене, походить і здатність поезії переконувати: soft power. Вирішальне значення при цьому має той факт, що поезія діє у сфері мови; по суті, фраза про входження в інтимні стосунки з мовою могла би бути альтернативним визначенням поезії. Як свідчить часто згадувана максима з «Логіко-філософського трактату» Людвіга Вітгенштайна: межі мови індивіда є межами його світу. Я стверджую, що у своїх найвищих проявах поезія здатна до переміщення й розширення меж мови, яка функціонує в певній спільноті, а отже, і до переміщення кордонів світу – якщо навіть не реально існуючого в поточний момент, то принаймні уявного. Тож поезія спроможна розповісти про світ не тільки такий, яким він є, але й яким він міг би стати: кращий, справедливіший, менш руйнівний для суспільств і для планети. Різні правителі й диктатори добре усвідомлюють це і знають про загрозу, яку може нести саме існування та діяльність поетів і поеток. Про це можуть свідчити, зокрема, доля Федеріко Гарсії Лорки, убитого франкістами в Іспанії, Віктора Хари, катованого й розстріляного військовими Піночета в Чилі – не кажучи вже про десятки, якщо не сотні поетів і поеток, замучених у в’язницях і таборах СРСР чи сучасного Китаю.
Отже, з одного боку, поезія дозволяє сміливіше мріяти (а передусім – висловлювати ці мрії) про кращий і справедливіший світ. З іншого ж боку, як із вбивчою точністю зауважив словенський філософ Славой Жижек, коли доходить до геноциду, пісні, що закликають до нього, зазвичай уже готові й чекають на застосування; і нерідко їхніми авторами є саме поети. Це також один із аспектів soft power поезії, яка здатна з моторошною легкістю перетворюватися на hard facts. У цьому місці я хотів би згадати особу Радована Караджича – поета, колишнього лідера Республіки Сербської на території Боснії і Герцеговини, засудженого міжнародним кримінальним трибуналом і визнаного винним у злочинах проти людяності. Я не читав віршів Караджича і не знаю, чи є вони текстами, що закликають до винищення людей; для мене достатнім застереженням є сам факт, що людина з поетичним талантом, із мисленням поета, здатна залучитися до дій, які ведуть до геноциду, і відігравати в них вирішальну роль.
Щоб не завершувати ці роздуми в такому драматичному ключі, я хотів би порушити ще одну, менш трагічну тему. Не знаю, як у ваших краях, шановні присутні, але в Польщі рекламні агентства охоче наймають поетів на посади копірайтерів та їм подібні – для того, щоб ті використовували свої вміння, талант і чутливість, аби пробуджувати в людях, які не можуть собі цього дозволити, прагнення до речей і послуг, які їм насправді не потрібні. Деякі з поетів і поеток беруться за таку роботу, реалізують себе в ній професійно, а дехто навіть досягає успіху. Це також можна розглядати як питання, що належить до сфери soft power. Можливо, не стільки стосовно самої поезії, скільки кола людей, які мають здібності й компетенції для її створення. Моєю країною в певний момент прокотилася хвиля дискусій, у яких різні люди дорікали поетам, що творили приблизно в середині XX століття, за написання творів на честь радянської системи та її можновладців. Іноді я уявляю, що якщо людство колись отямиться і наша цивілізація доживе до цього моменту, можливо, наші діти й онуки трактуватимуть участь поетів у рекламних кампаніях так само, як ми сьогодні ставимося до написання віршів на славу Сталіна. Зрештою, soft power має різні обличчя – іноді вона м’яка, як тканина, випрана у засобі з ароматом квіткового лугу, а іноді – м’яка, як підступне болото. Дякую за увагу.
