Посестри. Часопис №18 / У будь-якої війни є енд: розмова Ірини Феофанової з дитячою письменницею Оксаною Лущевською
Оксана Лущевська – дитяча письменниця, перекладачка, дослідниця дитячої та підліткової літератури. Народилася в Україні, нині мешкає в місті Шарлоті, штат Північна Кароліна, США. Дитячі книжки Оксани входили в короткі списки конкурсів «Книга року BBC», «ЛітАкцент року», «Топ БараБуки».Авторка є лауреаткою літературних конкурсів «Золотий лелека» (2008), «Смолоскип» (2009), «Гранослов» (2009). У 2015-му Оксана Лущевська стала переможницею конкурсу «Напишіть про мене книжку!», оголошеного видавництвом «Фонтан казок». У 2017 повість «Задзеркалля» визнано найкращою українською книжкою року для дітей і підлітків у номінації «Книжки для старшого шкільного віку» за версією «Рейтингу критика-2016». Повість «Вітер з-під сонця» потрапила до каталогу найкращих дитячих книжок світу White Ravens. Підліткову повість «Задзеркалля» та збірку оповідань «Синя парасоля» інсценізовано театральною студією STUDIO N.Zh., також повісті Оксани Лущевської часто звучать на радіо. Тексти авторки входять до «Хрестоматії сучасної української дитячої літератури». Попри те, що Оксана Лущевська вже 20 років мешкає у США, вважає себе українською письменницею. Регулярно спілкується з українськими читачами, перекладає українську дитячу літературу для міжнародних виставок, вболіває за Україну у війні з російськими загарбниками.
Говорити про війну тяжко, а ще тяжче – говорити про війну з дітьми. Але мовчати неможливо: діти ставлять запитання. Як на ці запитання відповідати і чи може в цьому допомогти література – про це наша розмова з дитячою письменницею, перекладачкою, дослідницею Оксаною Лущевською.
– Оксано, ти, окрім того, що є дитячою письменницею, ще й досліджуєш дитячу літературу, тому закономірно хочу запитати: яку роль може грати література, чи, можливо, вже грає, у реабілітації дітей під час та після війни?
– Якщо дивитися на дитячу літературу суто з бібліотерапевтичного погляду, який став зараз таким актуальним для України, то, звісно, дитяча книжка може відігравати дуже значну роль. Загалом, бібліотерапію використовували ще під час Першої світової війни – у шпиталях, де військових лікували та реабілітували, – більшою мірою як підтримку морального духу. А в дитячій літературі бібліотерапія почала розвиватися з 90-х років у англомовних країнах і зараз дуже широко використовується у всьому світі. Утім, щодо нас, ми маємо передовсім розуміти, чого хочемо досягти бібліотерапією, на яку групу дітей орієнтувати ту чи ту книжку, в якому стані ці діти і яка тема для них зараз найактуальніша. Тому що, скажімо, одній групі дітей, які під час війни були в більш безпечних місцях, потрібні книжки, що допоможуть проговорити деякі моменти: військові дії, суперсили ЗСУ, Привида Києва, пса Патрона. А якщо діти пережили якісь страшніші події, пережили травму дуже прямо, тут треба звертатися до психотерапевтів, які працюють із книжкою як із додатковим, а не основним, елементом. У таких серйозних випадках я б не покладалася на книжку як на дуже потужний ресурс, лише як на допоміжний. І зараз, до речі, іде низка важливих розмов на цю тему на порталі «БараБука». Спеціалісти з різних галузей обговорюють, як розмовляти з дітьми про війну і як працювати з дитячою книжкою в нинішніз обставинах. Ця багатогранна дискусія допоможе всім нам розібратися, що і як робити з різними групами дітей під час війни, щоб допомогти, а не зашкодити.
– Я б із задоволенням читала донечці книжки, які допоможуть відповісти на її питання. Вона питає про війну, про тата, який зараз служить у Збройних Силах України, про те, за що росіяни обстріляли наш дім в Ірпені. А я не знаю, як правильно на ці питання відповісти, щоб, як ти кажеш, допомогти, а не зашкодити ще більше. Чи є щось таке, що ти би порадила читати нашим дітям уже зараз?
– Давай окреслимо вікову категорію, бо це дуже важливо. Скільки років твоїй донечці?
– 5 років.
– Тоді я пораджу «Листи на війну. Діти пишуть солдатам». Цю книжку упорядковали ми з Валею Вздульскою та Юлею Березенко в 2014 році, а в 2015-му вона побачила світ у «Братському». Сьогодні «Листи на війну» перевидало дуже патріотичне видавництво «Залізний тато». Тому почитай цю книжку зі своєю донею, там є дуже прості, але класні листи, наприклад: «Дорогий військовий! Ддякую за те, що захищаєш мене, мою маму та кота, я шлю тобі набір смайликів».
Дитина може захотіти намалювати свій смайлик, і це вже буде не уникання, а певна робота з переживаннями. Крім того, дитина зможе знайти у тих листах відповіді на свої питання. Журнал «Vogue Україна» назвав «Листи на війну. Діти пишуть солдатам» однією з найкращих книжок цього року. Ще я би порадила книгу «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва. Зараз про цю книжку багато говорять, втім, вона дещо метафористична, але у неї дуже сильна потужна кінцівка. І зараз виходять дві книжки, на які я дуже чекаю. Перша – це робота Катерини Єгорушкіної, «Мої вимушені канікули». Вона розрахована на старшу вікову категорію, проте й молодшим дітям багато моментів у цій історії можуть відгукуватися. І друга книжка – це моя робота, яку ми готуємо з видавництвом «Книголав», – «Це тиха ніч, мій астронавте», історія про семирічну дівчинку Ію, про її перші десять днів війни. І, що цікаво, в цій книжці є як і сльози, так і радість, і навіть трошечки гумору.
Цей гумор передавала мені моя мама, яка зараз перебуває в Україні, вона розповідала, як люди, переховуючись у підвалах, не втрачають почуття гумору, знаходять щось веселе у будь-якій ситуації. У книзі є собака, є іграшки, є побут дитини, який українці, які пережили все це і читали книжку, назвали правдоподібним. Я не переживала, бо живу у Сполучених Штатах, але досліджую, читаю, багато говорю про війну.
Ще неймовірно гарна книжка у продажу – «Усього по два». Це книжка авторки зі Швеції Рус Лаґеркранц. Рус дуже сильно переживає події в Україні, дуже підтримує нас. Це книжка про єврейське питання, але ідея зрозуміла і дотична до нас, там мова про те, як важливо, щоб усього в світі було по два, а твоя улюблена людина (мама, тато) –одна. Рус прекрасна авторка, раджу всім звернути увагу на неї.
– А що б ти порадила читати підліткам? Тут, у Польщі, я бачу багато українських дітей. І от якщо молодші діти самі починають говорити про війну, підходять до тебе і кажуть: «Я з Маріуполя, росіяни зруйнували моє місто», «А я з Херсона, там лишилися мій тато і собака». То підлітки, як мені здалося, замикаються у собі і роблять вигляд, що нічого не сталося, поводяться, навпаки, досить демонстративно. Я розумію, що це, напевно, захисна реакція, яка не означає, що їм не болить. Болить, але як із тим болем бути? Можливо, є література, яка би допомогла і підліткам відрефлексувати пережите?
Упродовж весни у мене були онлайн-зустрічі з дітьми різних вікових категорій. І це справді так – діти різного віку дуже по-різному поводять себе в теперішніх обставинах. Діти 5-6 років і за моїм досвідом готові говорити про війну, малювати, задавати питання. Діти 8-11 років – готові слухати, як їх підтримують, і далі входити в розмову. Спочатку вони вивчають ситуацію і оцінюють: оця людина буде з нами вести діалог чи просто розкаже про щось як авторка книжок? І коли вони розуміють, що я готова до діалогу, включаються, розповідають і щиро дякують за підтримку світу. Діти хочуть відчувати, що ми, українці, не самі. А підлітки неймовірно тяжко входять у розмову, це замикання в своїй травмі, намагання не те, щоби відсторонитися, але не дістати того, що так сильно болить. Це, направді, захисна реакція. В пубертаті дуже важливо мати нормативність, підлітки просто хотіли би бути нормальними, а нормальними бути не виходить, тому що надто багато ненормального руху в їхньому житті. Не саморозвиток і самоідентифікація, а перебування в інших країнах, в інших обставинах. Їм закономірно хочеться замкнутися.
На моїх зустрічах були різні підлітки, були такі, які годину просто слухали, але цікаво, що багато хто з них задавали мені питання щодо моєї власної самоідентифікації. От я 20 років живу в Сполучених Штатах, але я лишаюся українкою, говорю українською і пишу українською. Для підлітків це було неймовірно вагомо: а як ви залишилися українкою? От це їх зараз дуже хвилює: ким ми є, ким нам бути в майбутньому, що читати. От що порадити дорослим людям? Якщо вони захочуть читати про війну, то знайдуть книжки, ми їх тут не скоригуємо і не обмежимо. Після 12 років це вибір свідомої вільної особистості. Тому я би порадила єдине – звернутися до літератури нормативу, знову ж таки, до літератури самоідентифікації. Наприклад, книжка Наді Білої – «Крута компанія», двотомник історій видатних жінок «Це зробила вона». Також порадила би проглядати певні фільми, хоч і голлівудські, але дивитися й бачити, що всі жахливі історії все одно закінчуються. У будь-якої війни є енд. І це дуже важливо – відчути, що все це закінчиться, як у кіно, війна не буде безкінечною. Це поради на основі мого досвіду спілкування з дітьми і підлітками під час цієї весни.
– Розкажи більше про ці зустрічі, в якому форматі вони відбувалися, з якою метою? У межах якогось проєкту чи це твоя ініціатива?
– Коли почався повномасштабний наступ росії на Україну, якісь такі емоційніскладові почали підказувати: ок, я можу надсилати гроші, але чим ще можу бути корисною, перебуваючи на відстані? Давати інтерв’ю, писати статті, але що ще можу робити як українська письменниця? І я почала писати на своїй сторінці у фейсбуці: «Дорогі вчителі, якщо ви відновлюєте свою роботу, давайте розмовляти, думати, що потрібно вашим дітям, я готова долучатися, допомагати. Хай у межах 45 хвилин чи години, але давайте щось робити». Тобто я запропонувала сама і, от уяви, у мене впродовж усієї весни заповнювався календар на 3 – 4 такі зустрічі щотижня. Я сама не очікувала, бо раніше ми співпрацювали з видавництвами і робили якісь зустрічі, але в рамках чогось, а це було в рамках нічого. Це було в рамках заповнення моєї власної потреби говорити, потреби щось робити для українських дітей.
Зустрічі за форматом були дуже різні. Були зустрічі з дітьми, які ходять до журналістських гуртків, у них була потреба говорити про те, як вони можуть писати українські історії, якими мають бути ці історії. Потім були школярі, багато школярів. Для початкових класів я намагалася робити зустрічі розважального характеру, у мене для них було на вибір: от таке робимо чи таке? Діти самі обирали: чи ми читаємо, чи малюємо. Старші діти обирали слухати. У мене є п’єса для Луцького театру, «Триматись за руки, кузинко». П’єса класна тим, що там через кожні пару рядків треба взятися за руки. І діти дуже сильно на це реагували – подавали одне одному руки через екран. І були підлітки, які, як я вже казала, переважно мовчали, але були їхні вчителі, які скеровували мене своїми питаннями.
– Зараз я хочу запитати про Сполученні Штати. Про те, що відбувалося в інфопросторі України до війни, я знаю, звісно, виступи Байдена теж слухала, але що відбувалося далі в інфопросторі США, про що говорили в новинах, про що пересічні американці сперечалися на своїх кухнях?
Американців, які переймалися Україною, приблизно 52%. І от ці люди дуже відслідковували новини, справді переживали, і були такі, які підходили до мене й казали: «Буде війна». А я, як і більшість українців, відповідала: «Та ні, цього не буде, це неможливо, це нагнітання». Одна знайома американка настільки переймалася, що їй наснився сон про те, що почалася війна в Україні, вона розказала мені про це, і я бачила, як сильно вона хвилюється. А у мене була захисна реакція на війну, я втратила двоюрідного брата в зоні АТО, тому я не хотіла цього чути, я відсторонювалася. А коли вже розпочалося повномасштабне вторгнення росії в незалежну Україну, то підтримка і реакція звичайних американців стала ще більшою.
Вони включалися, допомагали фінансово, постійно запитували у мене про Україну. Зараз я нерідко чую від українців, що світ втомився від війни, що про нас забувають. Але це не так, я точно знаю, що нас неймовірно підтримують тут, головне – нас підтримує Байден, уряд. Америка точно не заспокоїлася. Про Україну зараз говорять, звісно, не так як на початку, говорять уже не щодня, але все одно переймаються. І закономірно: аборти потіснили тему війни, але не витіснили зовсім. От ми підписані на Time (показує журнал) і щотижня або через тиждень є великий матеріал про Україну. Про нас не забувають. І, до речі, українці тут продовжують збиратися на мітинги, дуже активно, приходять і американці, зупиняються, запитують, дають гроші. От так просто бачать, що ти одягнений у вишиванку, і простягають тобі гроші – бери, віддай, куди треба, допоможи.
– Коли почалася війна, мені у фейсбук писали американці, мабуть, десь побачили мої коментарі чи знайшли мене в пошуку. Вони писали і пропонували допомогу, питали, в який фонд краще пожертвувати гроші, що ще можна для нас зробити. Я спочатку думала, що це, можливо, якісь фейкові сторінки, але, вступаючи в діалог, зрозуміла, що це справді пересічні американці, які просто не можуть сидіти, склавши руки, але й не знають, чим конкретно допомогти Україні.
– Просто ти постав себе на їхнє місце. На секунду дозволь собі вийти з української ситуації на вселюдську ситуацію. Ми були дуже молоді, коли трапився теракт у Америці, але хіба ми знали, до кого тут звернутися, щоб допомогти? Тобі небайдуже, але ти розгублений, бо ти справді не знаєш, як бути корисним. От мені почали писати американці, з якими я лише пару разів бачилася, вони писали і питали те саме: кому дати гроші, як допомогти? І я теж не очікувала, що така совістність, така відповідальність у людей прокинулася. І свідомі американці всі вважають, що путін – терорист. От нещодавно від сусідів почула: «Чому наш, американський, уряд нічого не зробить? Чому не знищить цього терориста?» А у 2014 році американцям все це було незрозуміло, вони називали те, що відбувалося в Україні, «ситуацією», «конфліктом», зараз не так – зараз це війна, тероризм, нема у американців рожевих окулярів щодо росії.
– А ставлення до росіян у Штатах змінилося?
– Абсолютно. Змінилося настільки, що українці, які тут розмовляють російською, також почуваються некомфортно. А раніше почувалися комфортно. З’явилася до росіян легка ненависть, якщо українці мають таку серйозну ненависть до них, то тут не так глибоко, але чітка асоціація: «росія = зло». Інколи чую нерозуміння від американців: як така велика країна могла допустити таке?
Зараз у Сполучених Штатах виходить багато українських книжок. Багато, бо раніше виходила одна книжка на 10 років, а зараз 3 – 4 за пару місяців. Так от, одна з цих книжок – «I hate borcsh». По-перше, назва мені не подобається, я так до борщу не ставлюся. По-друге, авторка виїхала з України в 1991 році, відповідно, у неї Кієв, який не Київ, і рецепти, які не рецепти, і жодного Клопотенка вона не знає. А американський видавець, він же на довірі – повірив, що вона українка, і не вивірив книжку. І мене це непокоїть, що видаються книжки з тими ще радянськими наративами, які продовжують русифікаційну ідею. А я хочу, щоб про Україну було щось таке модне, щоб презентувало нас як розвинену націю, ми ж такими насправді і є!
Потім вийшла ще одна книжка, яка нібито про українців, які виїхали під час Першої світової війни. Втім, тут тобі карта russian empire, і вказано, що всі країни, які тут зазначені, були історично у складі росії. Для мене теж питання: навіщо ми це робимо? Ми наче потрошки змінюємо риторику, але не обрізаємо різко. А я хочу, щоб ми обрізали все, що об’єднує нас із росією. На противагу тому, є, звісно, ті, що хочуть формувати правильний дискурс, однак тепер це залежить від того, чи будуть бачити видавництва в цьому комерційну складову. Нам треба знайти вхід до цих ринків, так, щоб у наших книжках бачили і суто бізнесові проєкти.
– Що ти порадиш українським письменникам з цього приводу? Як достукатися до цих ринків, як кричати про нас так, щоби світ почув?
– По-перше, писати, а не кричати. Писати на високому, якісному рівні. Ми, українці, які творять дитячу літературу, начитані перекладами. У нас перекладних книжок до початку повномасштабної війни було дуже багато, ми навіть скаржилися не раз, що перекладної літератури більше. Тепер давайте використаємо цей досвід, нумо переглянемо улюблені перекладні книжки, подивимося на наративи, як вони творилися і що робить ці історії якісними.
Утім, ми маємо говорити про свої історії, говорити, писати, творити навіть тоді, коли перебуваємо в емоційній ямі. На початку війни Оксана Забужко написала до ПЕН-клубу: «Будь ласка, ті, хто зараз в безпеці, не опускайте руки, не забувайте, що перемагає наратив!» І мені дуже допомогли ці слова, власне, тому я й написала книжку про перші десять днів війни і продовжую писати про війну зараз. Не соромтеся, не думайте, що ми якимось чином вторинні, що хтось до нас писав краще. Ви не вторинні, ви первинні, ваші історії мають значення. Я знаю точно, що ми, українці, вишукано-дизайнерські своїм голосом, ми маємо не соромитися розказувати прямолінійно, сміливо, відчайдушно. Намагаймося розказувати світу про свій досвід, бо досвід українців неймовірно вагомий для виживання всього людства.
