Посестри. Часопис №177 / «I bet you wish you were»: коментар про вірш «Family name» Олександра Ірванця

Поет завжди пише про себе. А про що ж іще писати? Це ж найнадійніша і найправдивіша нагода для віршів! Патетична або снобістська, концептуально занурена або ж загрузла в метафори, мітологічна – та й, узагалі, всіляка різна. А ще – грайлива, з усмішкою. Забавка. А чому ви одразу подумали, що це щось пусте чи дурне? Добра забавка – то цінна річ і навіть дуже онтологічне заняття. Тому-то по прочитанні таких себе-віршів не раз ловишся на відчутті, що будь-яке їх коментування може бути зайвим, а найдоречніше буде просто цю авторську усмішку само-представлення підсилити, помножити її. Побавитися разом із автором!

Власні ім’я та прізвище можуть стати добрим стартом, щоб розгорнути кружляння навколо своєї ідентичности. Щоби перманентно її шукати і знаходити. А якщо зустрінеш де-небудь ще й когось співзвучного, то аж ніяк не зможеш бути байдужим до нього: прецінь він пов’язаний із тобою однаковим іменням! Увесь Ірванцевий вірш «Family name» крутиться навколо себе. Ірванець – поет і мета-людина (гмм, а може, людина і мета-поет?) – всюди шукає себе: в однойменній річці, в Африці, у ролі неіснуючого спадкоємця, ще де-небудь, ще як-небудь, зрештою – він шукає себе всюди! Що це – асоціація всіх Ірванців світу? Бажання відчути себе завширшки у цілу Землю і обійняти всіх і вся? І справді – цей Ірванець, він же ж дуже добрий, він хоче всіх обійняти. Причому так, щоб розпростертися на весь світ, до Африки, до Америки, до Канади і сказати, ба навіть заявити, що можна й, властиво, планету Земля переіменувати на Ірванець. Тоді він заполонить, залюбить, заобіймає собою – передусім собою назвавши.

Не зможу без контекстівСподіваюся, мої контекстуальні плетива до Ірванцевого тексту лише посилять забавку його сприйняття.[1]. Ірванцева іменнá само-історія пригадує мені вірші Назара ГончараНазар Гончар (1964–2009) – поет і перформер, один із найбільш експериментальних українських авторів. Член літературної групи ЛУГОСАД, засновник «Театру Ледачої Істоти». Його твори перекладено і видано польською і німецькою мовами. Стипендіант польських та астрійських творчих програм. [2]. Коли прізвище – це теж ім’я. А ім’я – цілком собі прізвище, а навіть прізвисько. Вони можуть бути переставлені місцями, перетворені у псевдонім, їхній носій може відділяти їх від себе і розглядати наче іззовні. І це перманентний процес: обоє вони – ім’я та прізвище – стають причиною шукати й творити свою ідентичність. Бо ж не можна бути байдужим до того, хто пов’язаний з тобою однаковим іменням! У нього багато назарівськихі гончарівських сюжетів та експериментальних пошукових проб. От, наприклад, «переписаний» твір класика української літератури радянського періоду Олеся Гончара «Циклон», що отримав назву «Антициклон». Суть така, що непотрібні слова просто викреслені. Ті, що залишилися, стали твором Назара Гончара «Антициклон»Назар Гончар. Антициклон: новелета / Реконструкція тексту з авторських підкреслень Христини Назаркевич // Кур’єр Кривбасу. 2012. № 271–272–273, червень-липень-серпень. С. 239–258. [3], який, на відміну від «Циклону» Олеся Гончара, має увійти в канон української літератури. Словом, є тут і творча само-зарадність, і творча само-замінність одного письменника на іншого, співзвучного за йменням. А передусім забавка. Проте, як вже мовилося, забавка – то не лише дурнóти й глупства (кличемо на поміч Еразма Роттердамського і Себастіяна Бранта –похвала глупоті на кораблі дурнів). Забавка зі всіма цими зашифруваннями і розшифруваннями, загадками і розгадками – це онтологічне пізнавання себе, часто геть концентроване. І, врешті, само-пізнавання через грайливе само-відзеркалення у чомусь/комусь іншому – стає упізнаванням себе. Ну, або навпаки – невпізнаванням (що теж важливо!).

Інша паралель – це історія, яку про себе розповівDoes Rowan Atkinson Want Mr Bean To Come Back? | The Graham Norton Show // YouTube. 05.10.2018. https://www.youtube.com/watch?v=Il72uEjs4o0 (розповідь Аткінсона між 1:20 і 2:20). [4] Ровен Аткінсон, усесвітньо відомий англійський актор-комік, виконавець ролі містера Біна. Суть така, що, опинившись якось поміж людей на вулиці, він бачить, що хтось помічає його, робить уважно-скептичний погляд – і, врешті, недовірливо питає: «А чи ніхто Вам не казав, що Ви ну дуже схожі на містера Біна?» Аткінсон відповідає: «Ну, власне, я і є той актор, який виконує роль містера Біна». А той іронічно усміхнушись, каже: «I bet you wish you were» (тобто: ну, звісно, ви б хотіли!). А далі – напів недоречне переконування Аткінсона і повільно-недовірливе прийняття з боку його співрозмовника. Цей кумедний випадок може бути симптоматичним у тому, що, творячи себе, насправді мусимо себе постійно віднаходити. Різні версії наших облич, наші маски, наші творчо-вигадані ідентичності відділяються, а ми постійно хочемо їх шукати, наче ставити на якесь належне їм місце.

У «Family name» Ірванець наче сам себе грайливо губить, щоби граючись, потім знаходити себе. Автор зізнався, що листи, про які йдеться у вірші, були реальними, вся ця історія спіткала його цілком по-справжньому. Але спробуй тепер з’ясуй оті межі між реальним підґрунтям цього сюжету (яку хтось інший «закрив» би одразу по видаленні схожого листа) і її само-забавною варіацією. Погодьмося, у певний момент вона – ця історія – перейшла в уявний вимір, а, можливо, й цілком бажаний, стала нагодою пофантазувати про мільйони і – про себе. Думаю, що через «Family name» втілилося бажання вигадати якогось іншого Ірванця. І не лише темношкірого мільйонера-Ірванця, а вигадати справжнього себе (sic!). Себе-іншого-Ірванця. Бо Ви, пане справжній Ірванець, мабуть-таки хотіли б бути тим мільйонером!

А ще важливою у вірші є остання фраза про порядну і надійну особу (не тому лиш, що прикінцева, хоча і тому теж). Здається мені, що автор хоче бути нею – цією порядною і надійною особою. Але якимось підшкірним чуттям сумнівається в цьому. І от у цьому місці – хоча це вже кінець! – дотепер висловлене постає не лиш у пустому забавлянні. З’являється легке відчуття, що намагання (в)пізнавати себе, грайливо знаходити себе, що ця вся забавка, попри усмíшку і милу іронію, – містить в собі щось, я би сказав, драматичне. 

Через легку усмішку, яка ніяк не сходить із обличчя, через безперервну, хоч і не занадто активну гру, автор виходить на якусь онтологічно-драматичну нотку, можливо, навіть трохи лірично-меланхолійну. Для мене то невипадкова річ: відомо ж бо, що в такому творчому наративі, як блазнювання, сміх має й зворотну сторону – розчарування, екзистенційний смуток, а головне – драматизм зустрічі зі своїм втомленим від усмішки обличчям. Ця друга сторона блазенської душевної екзистенції є неодмінною. І найсильніше вона втілюється через авторефлексію («Смійся, паяце!»). Насамкінець удруге згадаю Назара Гончара, який бавився зі своїм блазенством не менш цілеспрямовано, ніж Ірванець із його прізвищами і річками. Завершення однієї з його мініатюр каже про неоднолінійність і вразливість такої палкої до грайливого сміху натури:

запитайте у дерева

чому воно вродилося 

не стовпом

запитайте у письмового стола

чому він – не кухонний. 

не питайте у мене 

чого я – такийНазар Гончар. «запитайте у дерева…» // Назар Гончар. Автопортрети: вибрані вірші / Упорядкування: Іван Малкович, Христина Назаркевич, Богдана Матіяш. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. С. 51. [5]

А що Ірванець? Що ж хотів він?

Може, він хотів би бути іншим Ірванцем? Може, він вигадав іншого Ірванця? Може, він вигадав іншого себе? Може, він взагалі вигадав себе? І що це – сумніви у доцільності свого реального ймення? А уявна історія треба для того, щоб закріпити його сяку-таку доцільність?

В кожному разі йому цікаво вигадувати себе. І, врешті, вся ця історія, мабуть, для цього і є.

Для того, щоби сказати собі: я порядна і надійна особа!

І усміхнутися.