Посестри. Часопис №22 / Підставити плечі вітрові життя. Розмова з Яніною Осевською
Пані Яніно, Ви народилися й живете в Августові, місті, яке лежить на перехресті різних культур. Чи ця полікультурність допомогла Вам виробити власний погляд на світ?
Так, без сумніву, так, бо я виховувалася поруч із людьми, які мали іншу національність чи сповідували іншу віру. Коли я жила в батьківському домі, нашими сусідами були старообрядці. Із хлопцями я ходила разом до школи, тож бувала в їхньому домі й бачила ікони, що висіли в кімнаті. Усе це викликало цікавість, а вона перероджувалася в бажання довідатися, чому це все саме так і що нас відрізняє. Виявилося, що ці відмінності є, але вони дуже конструктивні, тому що завдяки їм і життю в різнорідному суспільстві людина вибудовує свою обізнаність ііз іншістю.
Це не був якийсь спеціальний прийом. Виховання в такому середовищі приводить до того, що це відбувається природно, це стан, який ми застали з раннього дитинства. І це чудово, що ми ходили разом до школи, гралися разом на вулиці, танцювали в одному колективі… Ці спогади надихнули мене на мої вірші. До моєї бабусі Вероніки приходили жінки ромської національності, яких вона завжди приймала, пригощала стравами, а вони ворожили…І от такого перебування з інакшістю іншої людини я набувала з дитинства. Це завжди мене розвивало, а зацікавлення цими темами з віком зростало. Я зверталася до різних джерел, щоб почитати й поглибити знання про відмінність між культурами й релігіями, із якими я спілкувалася з дитинства.
А зараз, у теперішні часи? Чи ці знаки багатокультурності в сучасному Августові видно теж?
Довоєнний Августів був містом, у якому близько п’ятдесяти відсотків населення були євреями. Після Другої світової війни ситуація, звичайно, змінилася. Багато людей загинуло, а з ними інфраструктура, яка була в місті: книгарні, цукерні, пекарні, різні осередки праці, що були власністю євреїв. В Августові був єврейський цвинтар, який багато років був занедбаний. Зараз усі мацеви зібрано в лапідарії. Мешканці міста здобували цю пам’ять на різний спосіб. Наприклад, мій колега, який мешкає в невеликому будинку на одну сім’ю, звернув увагу, що сходи, які ведуть до дому, не звичайні бетонні, а виготовлені з єврейських мацев. Виявилося, що німці, які там стояли під час війни, зробили сходи саме з мацев. Саме за ініціативи цього чоловіка мацеви віднайдено й привезено до створеного й офіційно відкритого лапідарію. І це повернення пам’яті. Зараз видано велику книгу євреїв Августова, яка налічує близько тисячі сторінок. Книгу перекладено з івриту. Від історії не можна втекти. Місто таким було. Звичайно, ці взаємини були різними, як і завжди в щоденному житті, але з історії міста не можна стерти присутності іншого. Без обізнаності з корінням не можна будувати майбутнє. Пам’ять про те, звідки ми є, із якого місця, дозволяє мати більшу відкритість до світу та його розмаїтості.
І це теж є у Ваших віршах, бо ж в одному з них Ви пишете й про мацеви.
Так, це мене вразило й викликало захоплення людьми, які спільно організували видобування мацев і розміщення їх у належному місці. Треба було навіть використати кран і безпечно їх перевезти.
І той Інший, який з’являється у Ваших віршах, написаний з великої букви, із повагою до нього…
Так, із повагою, але й також для надання йому значення. Я багато років співпрацюю з Центром пограниччя мистецтва, культури й народів у Сейнах, який займається освітою й вибудовуванням невидимих мостів між культурами й сповідуваннями польсько-литовського пограниччя. Сейни – полікультурне місто, у якому жили поляки, євреї, росіяни, литовці, що не полегшувало ані суспільних, ані політичних взаємин. Це складна історія. Тому вибудовування мостів, пам’ять і збереження пам’яті для мене дуже близькі. Я часто беру участь у проектах і зустрічах, які стосуються саме теми пограниччя.
Ви надзвичайно цікава особистість, захоплюєтеся різними речами, зокрема мандрівкою. Чим для Вас є мандрівка?
Багато хто писав, чим для них є мандрівка, я навіть знаю ці висловлення, часом цитую, звертаюся до них, але сама не можу однозначно дати такої відповіді. Я маю дуже велику цікавість до світу, і цей постійний недосит, невпинне бажання пізнавати цей світ і вчитися (бо ж ми постійно вчимося й пізнаємо світ) для мене є відкриванням якогось нового простору, людських взаємин чи нових історичних місць. Це справді захопливо. Думаю, що поза відкриванням світу для мене необхідним є також бути з самою собою. Я часто у своїх подорожах сама і дуже це ціную. Це час для себе, час на те, щоб увійти в розмову з собою, у внутрішній діалог – це може бути конструктивним, бо теж є своєрідним відкриванням себе й мандрівкою вглиб себе непізнаної. Здійснюючи мандрівку десь у віддалені міста світу, я здійснюю цю подорож й углиб себе. Але я ціную також радість, яку приносять повернення. Дуже люблю повертатися до Августова, де відбуваю ще одну подорож, дуже конкретну, пишучи про ту, яку здійснила. Переглядаю фотографії, ще раз перевіряю, чи добре запам’ятала назви місцевостей, читаю про них, звертаюся до джерел. Колись після кожної подорожі я публікувала щоденники, спогади чи есе до місцевої газети, поки вона ще існувала. Підсумовуючи, можна сказати, що я здійснюю три види мандрівок: літературну, коли читаю про місця, до яких вирушаю, фактичну мандрівку й оту третю – мандрівку після мандрівки.
Зрозуміло, що Ви пізнаєте світ і людей під час подорожей, але ж Ви були ще й волонтеркою в Лівані.
Так, я працювала в таборі для воєнних сиріт, батьки яких загинули під час сорокаденної лівансько-ізраїльської війни.
У наших приватних розмовах ми з Вами говорили також про співчуття до людей, про можливість дати щось із себе. А як Ви тоді думали, що могли б дати тим сиротам, тим ліванським дітям, що саме Ви хотіли їм дати?
Насамперед почуття безпеки. Зробити так, щоб хоч на ту одну коротку мить вони відчули тепло й сердечність. Це була одна мить, бо ж що значать ті п’ятнадцять днів у спортивно-відпочинковому таборі у порівнянні з їхнім дальшим сирітським життям? У житті тих дітей це була лиш мить, але сповнена почуття безпеки, схвалення, прийняття, усмішок, обіймів, спільної гри й споживання їжі за спільним столом. Я дуже любила працювати в ліванській кухні й готувати їжу з місцевими жінками. Зважаючи на культурно-освітню роль аніматора, я охоче перейшла допомагати на кухню й училася там ідеально смажити каву чи лікувати свою ногу після забою хлібним тістом. Виявилося, що компреси з нього сприяють тому, що синці швидко проходять. Я пізнавала таємниці кухні й знайомилася з жінками, що було і є дуже цінним досвідом. Ну, і звичайно, могла побачити Ліван після роботи. Це країна, у якій є чим захоплюватися. У той час якраз не було багато туристів, тож можна було оглядати й роздумувати. Наприклад, Баальбек, місто Бога Ваала, де, крім нашої трійки, були лиш дві угорки.
Чи лякає те, що перебуваєш на порозі самої історії?
Мене це не лякало, а захоплювало, бо це велика міць.
Я знаю, що сім’я Вашої сестри прийняла до себе українку, яка постраждала внаслідок війни в Україні.
Син моєї сестри прийняв жінку з України з трьома дітьми, яка є психологом, і ми всі долучилися до допомоги: і брат, і сусіди. Зібрали потрібні речі, які допомогли їй на початку адаптуватися на місці. Дочка моєї сестри знайшла їй роботу, місце для дітей у дитячому садочку й школі. Зараз усе виглядає добре.
Дуже дякую Вам і Вашим рідним за цю допомогу.
Я перекажу їм Вашу подяку.
Усі ці інші люди постійно присутні у Вашому житті. Ви завжди маєте якісь зв’язки з іншими людьми. А чим узагалі є стосунки з людьми, що це?
Я думаю, що людина є колективною істотою, і природно, що в самотині, мабуть, не жила б. Хіба що була б стовпником, а були такі, що сідали на стовпі й так жили. Але й тоді до них приходили люди, приносили їм їсти й пити. Оскільки людина живе в громадах, то силою речі вибудовуються й взаємини. Але однак є люди, що самотні в сенсі стосунків і не хочуть їх налагоджувати. Це вимагає праці, доглядання того, що вже створено. Стосунки можуть бути добрими й конструктивними, можуть мати добру енергію, можуть підтримувати. Я сама відчула велику підтримку від людей, коли вони дізналися про мою хворобу. Тоді, за умови, що людина є настільки відкритою, що говорить про свої сумніви й проблеми, виявляється, що стосунки, які складалися протягом усього життя чи останнім часом, мають велике значення під час кризи. Якщо про них дбали, пам’ятали хоч би час від часу, то виявляється, що можна знайти спосіб на те, щоб власні проблеми мали менше значення. Тоді вони віддаляються, а завдяки добрим стосункам, завдяки підтримці й удячності за цю підтримку життя навіть із проблемою не є аж таким складним. Люди віддають і свої добрі думки, і фізичну допомогу, а ще молитву, пам’ять, добрі думки, якийсь відгук у вигляді смс чи запису в соцмережах, телефонні дзвінки. Думаю, що про стосунки потрібно дбати, пам’ятати про них. Іноді хоч одним словом відгукнутися, дати знак, що пам’ятаєш. Я вважаю, що дбати про стосунки й турбуватися про них – це надзвичайно важливе, але й вимогливе завдання. Якщо ми можемо щось із себе дати, це пізніше до нас повернеться. Рано чи пізно. Варто дбати про добрі стосунки в сім’ї й між поколіннями.
– Вас постійно оточують діти, у Вас сім онучок, маєте справжнє щастя: сміх, енергія, обійми… Ви бабуся, яку люблять, і я бажаю Вам цього на довгі роки, але знаю також, що Ви були директором школи й віддавали свою силу, знання, уміння й любов чужим дітям. Чи могли б Ви про це теж трохи розповісти?
– Те, що я стала директором, було випадковістю, або, скажімо, тим, щo мусило статися. Мої діти починали навчання в часи, коли польська школа була дуже слабкою, у 1988–89 рр. У 1989 році у нас дозволили реєструвати товариства й фундації. Оскільки багато моїх знайомих були незадоволені публічною школою, то моя приятелька з початкової школи вирішила започаткувати недержавну школу. Це була її ідея й вона була головним мотором цієї справи. Зібрала невелику громаду з п’ятнадцяти осіб, утворила товариство, і в Августові з’явилася четверта в Польщі громадська школа. Мій середульший син розпочав навчання вже там, старший уже був у публічній школі, але я теж перевела його до недержавної школи. За ним перейшло ще пів класу. Директором школи стала обрана батьками жінка, з якою я заприятелювала. У нас були гарні стосунки, ми підтримували одна одну, дружили. Якось вона вирішила, що переїде до США. У перспективі школа мала б залишитися без директора. От батьки й прийшли до мене й запропонували, щоб протягом трьох місяців до кінця року я взяла на себе керівництво школою, хоч би з адміністративного боку, бо ж я не була вчителем. Так я стала директором. Коли настали канікули, я видихнула з полегшенням, але й була вдячна за цей досвід. Під час канікул батьки знову звернулися до мене з проханням, і з 1 вересня наступного навчального року я знову стала директором школи. Я закінчила післядипломне навчання з педагогіки з математичного профілю, із управління освітою та інформатики у Варшавській політехніці. Отака лавина. Так я й залишилася в тій школі до 2002 року. Я любила ту роботу понад усе, втратила багато так званих бізнесових шансів. Коли я зробила все з погляду розвитку школи й вичерпала себе, то взяла участь у конкурсі на директора публічної школи. Я вибрала школу, яка не користувалася популярністю в місті, що теж викликало велике здивування серед моїх знайомих. Я подумала, що якщо хочу щось зробити, то змінити на краще. І сталося так, що в тій школі вже за рік були найкращі результати екзаменів. В обох школах я вела шкільний туристичний клуб за своєю авторською програмою «Пізнай свою малу батьківщину». Ми мандрували по трьох землях: сувальській, августівській, сейненській. Для дітей було великим відкриттям, що вони живуть у чудовому й щедрому в історичному плані місці. Вони казали: «Але ж нам нікуди не потрібно їхати, так тут гарно!» Моєю метою було показати найближчі до нас місця, де людина народжується, зростає і яких дуже часто не знає. Я любила ті наші блукання, сплави й велосипедні екскурсії. Це допомагало мені витримати на посаді директора майже 25 років.
– А зараз колеги, учні приходять, пам’ятають Вас?
– Так, зустрічаю їх, розмовляємо. Дехто з них мандрує з дітьми нашими шляхами, згадують наші екскурсії.
– Ви не залишаєте суспільної діяльності, бо ж утворили Фундацію «Слово і Образ», мета й завдання якої досить амбітні: культура, освіта, видавнича справа. Чому саме ці три опори стали метою Вашої фундації?
– Я пов’язана з літературою, бо пишу сама. В Августові є велике літературне середовище, і я вирішила, що, може, саме настав час, щоб допомогти іншим увійти в літературний світ і допомагати видавати книжки. Бо ж ми знаємо, як важко пробитися на видавничому ринку для поета з Августова, який не є відомим, а пише гарні вірші. Це нелегко й досить дорого, тож я вирішила підтримати цих людей, здійснювати пошук коштів на доброго редактора й друк. Досі я видала дев’ять книжок, серед яких одна антологія. У сфері освіти фундація теж має свої досягнення. Зараз ми працюємо з дорослими й молоддю в поетичних майстернях «Кузня поетів – зустріч із майстрами». Своїми майстеркласами ми ніби даємо «вудку», а потім нехай поети самі радять собі з написанням віршів, бо ж їх пишуть на самоті. Важливим є дати знання й відкрити таємниці професії. Думаю також про освіту наймолодших. У мене є мрія створити художню майстерню. Чому художню? Бо я бачу художні здібності у своїх внучок, і вони будуть головними адресатками, але до нас прийдуть також інші діти, які хотітимуть розвиватися в цьому напрямку. У нас в Августові є чудовий художник, який міг би проводити такі заняття. Із 2004 року я веду також Літературну Кав’ярню за своєю авторською програмою. «Літературна Кав’ярня» – це не місце. Це кав’ярня як ідея, спочатку я реалізовувала її в школі, а зараз – у Міському будинку культури в Августові спільно з Міською публічною бібліотекою. Я запрошую гостей, із якими проваджу розмови.
– А за освітою Ви інженер.
– Моя основна освіта політехнічна, і, як я згадувала раніше, математика й інформатика.
– Скажу чесно, що мене дуже здивувало, що така чутлива поетка є інформатиком, інженером-механіком. Звичайно, це не означає, що такого не може бути, але чи математика й інформатика мають якісь зв’язок із поезією, окрім тієї повторюваності, яка, без сумніву, є в поезії, наприклад, певна кількість рядків, ритм чи навіть рима – так, усе це математика. Але як це мислення інженера, цей зовсім інший погляд на речі впливає на поезію, чи ця упорядкованість допомагає формувати уявний світ, чи це взагалі можна поєднати? А може, це виявляється якось спонтанно?
– Я не планувала стати поеткою, якоїсь миті це сталося, тож, мабуть, так мало статися. Лічба – це особливість математики, і її використовують у різних видах письма, натомість математика як наука наближається до філософії. Це одна з найпрекрасніших наук, вона розвиває уяву, зокрема просторову, це спосіб бачення природи, речей, структури, зв’язків між речами, рослинами, живими істотами. Якщо в лісі ми поглянемо вгору на дерева, то помітимо, що між ними є регулярні відстані, вони не торкаються – це математика, тільки потрібно піднести голову, щоб побачити форми у хмарах, у деревах, на воді. Усе це можна знайти там і скрізь. Наступним є те, що математика та її логіка упорядковують світ. Не скажу, що ділять на якісь частини, але однак упорядковують у логічному сенсі, що є надзвичайно важливим. Я постійно вчуся того, щоб уживати якомога менше слів, викидати непотрібні елементи з різних наборів слів, як у математиці у діях із множинами. Вірші вимагають щітки, викидання, ущільнення сенсів, доведення до суті, до найважливішого… І я вчуся якось наближатися до цього, а в цьому немає кінця, як і в математиці, у якій теж є поняття нескінченності. Мені здається, що в моєму випадку математика добре впливає на спосіб мого мислення. Серед поетів є багато математиків, фізиків, лікарів. Чи має освіта значення на те, яким є поет? Чи філолог, який здобуде відповідну освіту, є кращим поетом за фізика? Я не можу дати відповіді на це питання. Але я переконана, що математично-філософське, фізичне чи біологічне мислення має в собі відкритість до світу, а ще більшу уважність. Коли ми дивимося на листок, то бачимо не тільки листок, а й його форму, геометричну фігуру, ми бачимо колір, але й також рух. Тут з’являється багатоаспектний погляд на деталь, яка є важливою в поезії, вона дає змогу розмістити цю деталь у якійсь дії, що має вплив на результат, коли ми говоримо про важливі речі. Математика – це галузь, якій я завдячую своєю уважністю й логікою в діяльності.
– Чи Ви черпаєте сили зі своїх успіхів?
– Так, як я вже згадувала, моя потреба пізнавати світ стосується різних сфер, зокрема поезії. Успіх додає крил. Я дуже люблю різні види спорту: каяки, велосипеди, лижі, мандрівки по скелях і поза ними. А при нагоді люблю пізнавати історичні події. Я стою за тим, щоб жити в рівновазі, тобто задовольняти розум, тіло, душу, серце і виявляти вдячність.
– А з тими велосипедами, каяками, нартами у мене асоціюється вітер. І що з тим вітром?
– Вітер стає причиною появи віршів. У мене є вірш «Вітер з Нецка». Вітер – це стихія, якої не можна приборкати. Це мені казав мій знайомий моряк, який плавав різними морями світу: єдиною стихією, яку не можна опанувати, є вітер.
– А чи маєте Ви таке відчуття, що змагаєтеся з вітром, із тими різними стихіями, бо ж таки хочеться хоч трохи взяти їх під свою владу?
– Я намагаюся підставити вітрові плечі, а коли людина стане спиною до вітру, то що вітер робить? Він підштовхує вперед. Ця дуже добра ідея, на противагу до намагання досягти результату силою. Якщо хтось хоче неминуче чогось досягти й постійно буде про це думати, перевіряти, чи вже, чи ні, а може, прийшла якась звістка, то стає проти вітру. Я вважаю, що краще ставати до вітру спиною, тобто використовувати природні сили, які підштовхують уперед. Нічого не треба робити силою. Тоді малими зусиллями ми досягаємо великого результату. Коли вітер нас підштовхне, ми опинимося далі, ніж якби йшли проти вітру чи боком до нього. І думаю, що дуже важливим є також не очікувати, а дати справам поплинути природно. Якщо щось ініціюємо, не треба нічого робити з примусу, натомість треба чекати, аж поки поволі, крок за кроком ця справа почне реалізовуватися. Якщо почне реалізовуватися, тоді можна підтримувати її силою розуму, щоб досягти мети.
– Дуже дякую Вам за мудрість. Запишу собі це й теж буду цього триматися. Бо ж, справді, мета часом може стати навіть обсесійною. А мала б бути як гра…
– Так, я вважаю, що робиться така розчина, нібито з дріжджів, молока й цукру, і треба чекати, аж поки дріжджі виростуть. Не можна отримати результат відразу, потрібен час, щоб розчина набухла, збільшила обсяг. Аж коли це станеться, тоді можна її вжити, щоб виросло тісто. Це таке кулінарне порівняння.
– І тут ми знову вступаємо у фізику.
– Так, тут знову біологія, фізика, природа…
– Пані Яніно, Ви відома поетка і часто їздите на поетичні конгреси. Скажіть, навіщо їздити на конгреси?
– Заперечу. Я не є відомою поеткою, але часом друкую свої твори у відомому часописі чи беру участь у відомому заході. Відмінність полягає у цьому. Прізвище з’являється при нагоді публікації чи зустрічей. На конгреси я теж виїжджаю не як відома поетка. Але що вони дають? Вони мотивують, бо коли людина збирається на такий конгрес, то вмотивована на діяльність. Такий конгрес є вітром, який віє мені у плечі, а я мушу скористатися цією силою й тоді готуюся: віддаю вірші для перекладу, щоб стати в турнірний бій на міжнародній арені. Це розвиває. Що ще дає такий виїзд? З’являються міжлюдські зв’язки, я входжу у якісь стосунки з Іншим, зі світом, із усією довгою подорожжю. Тоді переді мною постає багато різних справ, за які треба взятися. Я перебуваю у довгій мандрівці, реалізовую її етапи. Усе це стає своєрідною іскрою. Тоді я чекаю вітру, щоб розгорівся вогонь.
– Здавалося б, що поезія як явище, як феномен, як рід літератури є універсальною, що вона одна для всіх. Але однак Ви казали, що вона різна, інша в різних країнах, що пов’язано з культурними чи світоглядними особливостями.
– Це так, як у випадку України. Українці пишуть інакше, інакше поляки. Й інакше читають вірші. В Індії, де я була на 39 Світовому конгресі поетів, поезія має велике суспільне й державне значення, тому що там велику вагу має духовність. Президент, який виступав на цьому конгресі, понад годину говорив на тему поезії – і сучасної, і давньої, поезії XIV–XV століть. Він називав прізвища поетів, цитував. Там поезія має значення, а люди переконані, що вона може змінювати світ, може рятувати, розвивати, робити щасливим. Тож значення поезії там трохи інше, ніж у нас.
– Добре, а це цікаво. Бо тепер виникає інше питання: яку суспільну роль у такому разі повинна мати поезія? Чи повинна вона, наприклад, виховувати суспільство?
– Думаю, що не повинна, але вона повинна викликати роздуми. На мою думку, читач сам повинен знайти в поезії те, що вплине на нього: чи то буде якась мить зворушення серця, чи мить зворушення духу, чи роздумів, пов’язаних із поведінкою чи складністю життя. Я вірю, що читач поезії є людиною, що шукає.
– І це теж відсилає до того, що Ви говорили про дорогу, мандрівку до себе: можна мандрувати до себе у тиші, у розмові з собою, у внутрішньому спокої, перебуванні з собою, а можна й у читанні поезії теж.
– Так, я люблю читати добрі вірші. Шукаю в них щось для себе. Якщо у мене є така потреба, то я шукаю. Якщо знаходжу, то в цьому сенсі поезія мене якось виховує, керує мною, звертає на щось увагу, але ніколи не навпаки.
– Ви займаєтеся фотографією. Із чого це почалося?
– Я почала фотографувати в ліцеї, перший мій фотоапарат був чорно-білий. Це було дуже добре знаряддя, він у мене є й досі. Фотографія – це діяльність, у якій людина перебуває сама з собою і зі своїм баченням світу. Люблю моменти, коли на моїх очах, у моїх очах змінюється образ, сам процес пошуку кадру, деталі… Я дуже люблю знімки малих частинок світу, у яких промовляє навіть стеблина чи камінь.
– Я звернула увагу на залюбленість деталлю в альбомі «Окрушини».
– Цей альбом є завершенням циклу художньо-природничих фотографій, які я виконувала протягом десяти років. А ще мені подобається робити портрети моїх онучок. У моєму житті фотографування є дуже важливим. Самотній вихід на пленер з апаратом заспокоює, є доброю нагодою для роздумів про те, яким є світ, для пошуку іншого погляду на дійсність. Мені це подобається. Але як фотографую, то не пишу, а як пишу то не фотографую.
– Я переглядала альбом «Окрушини» й помітила, що Вам удається вловити красу й неповторність життя у дуже несподіваних кадрах. Чи допомагає ця деталь якось перемогти, відвести чи затримати проминальність життя? Чи допомагає вона заперечити проминальність?
– На мою думку, це дає мені змогу ще більше усвідомити, що ця проминальність є. Важливо знати, що ми не є центром усесвіту, що ми тут на мить і що складаємося з цих митей. І кожна фотографія теж є миттю, яка минає. Ось тут була стеблина і вже її немає, бо прийшов слимак. Спостереження поглиблюють усвідомлення минущості світу, речей і людини – дають змогу наблизитися до свідомого мислення про проминання. Ми схиляємося над якимось об’єктом, бачимо його зараз, але коли приходимо наступного дня, то бачимо, що він уже не такий, або його немає. Знаємо, що щось було, а тепер немає. Як трава, правда? Мотив трави з’являється у багатьох поетів і в контексті проминання, і як відродження. І якщо йдеться про відродження, то тут можна говорити про надію. Якщо у фотографуванні ми бачимо проминання, то цей образ водночас несе надію на нове життя: на нове життя в природі, на нове життя людини, на нове професійне чи мистецьке здійснення. Тут присутня надія, вона рівноправна. Усвідомлення проминальності у фотографуванні природничої деталі – це важливий урок, який підтверджує цей факт.
– Якщо йдеться про Вашу поезію, то я теж бачу, що якимось чином вона схожа на фотографію. Вам удається вловити тему, про яку говорите, проблему, яку порушуєте, теж у певних деталях, подивитися на них нібито крізь збільшуване скло. З одного боку, в поезії поєднується властива фотографії застиглість, нібито стоп-кадр, а з іншого, є там рух, є в тій поезії динаміка, життя. Ви дивитеся на життя оком фотографа, це й видно з поезії. Чи Ви теж так сприймаєте свої вірші?
– Так, картини-образи в поезії справді присутні. Вони з’являються в моменти спогадів, коли я пишу, наприклад, про місце, яке мало якийсь глибокий вплив на мене, на мій внутрішній світ, на духовність чи на душу. Представлена у вірші картина, напевно, не є до кінця правдивою, бо ж пам’ять летка й ми не знаємо, чи той образ і тоді був таким, який він тепер. Тож у цьому є трохи фікції, хоч важко про це сказати об’єктивно. Справді, картини з’являються, і вони ніби промовляють до читача. Людина переноситься в той образ, він стає рухомим і, як кінофільм, тривимірним.
– Ми з Вами розмовляли також про тишу. Хотілося б, щоб ця тиша прозвучала ще раз, окремо, бо коли говоримо про проминальність, то з’являється й тиша. Чим для Вас є тиша?
– Для мене тиша є внутрішнім станом людини. Тут не йдеться, звичайно, про тишу, яка фактично є голосною. Навіть коли сидимо на луці у великому просторі, то тиша не є тишею, бо співають птахи, бо віє вітер, пливуть хмари, чимчикує краплисте сонечко, тож ця тиша не є тишею. Натомість тиша, про яку я пишу, – а я хочу, щоб саме так ми розуміли цю тишу – це внутрішня тиша. Великим умінням є віднайти її в собі й загніздити, щоб вона розросталася як ембріон. Про це чудово пише о. Aнсельм Грюн у книзі «Потреба мовчання». Я говорю про той внутрішній спокій, який призводить до того, що ми краще бачимо, краще чуємо, стаємо більш емпатичні, радіємо кожному променеві сонця, світанкові нового дня. Якщо людина має в собі такий спокій, таку внутрішню тишу, то може оцінити мить, помітити все, що настає, що може дати радість, що може й у ній поглибити цей спокій, але, з іншого боку, помічає й те, про що ми згадували раніше: усвідомлює, що ми тут лишень на мить.
– Гаразд, але поки ми ще маємо час на життя, то після тієї тиші повинна початися розмова. Із ким? Із собою – так, бо Ви про це сказали, а з ким іще?
– Я розмовляю також із Богом, бо є віруючою людиною. Намагаюся також надсилати своєрідне мислення вдячності до всіх людей, які якимось чином впливають на те, що я можу жити в добрі, що не мушу носити в собі злості, ненависті, необґрунтованого болю чи остраху. Ця тиша поглиблюється ще розмовами й думками про вдячність до людей – не тільки з найближчого кола, а й у широкому розумінні, дозволяє мені перебувати в такому стані добра.
– В одному з віршів Ви написали: «Господи, Ти роздмухав мене кульбабами на розлогі луки й сільські городи (…), як Ти збереш мене по всьому світу?» Чи свідчить це про відчуття розгубленості душі, чи почуваєте Ви себе розсипаною, такою, що втратила щось із себе?
– Із того часу, коли з’явився цей вірш, я здобула великий успіх у вправності вибудовування в собі тиші й спокою. Уже не чуюся роздмуханою, як кульбаба, і маю надію, що тепер я є цілістю. Що таки змогла за 22 роки з моменту, коли написано цей вірш, зростити в собі внутрішній спокій. Я справді мала велике життєве випробування й могла зовсім розсипатися, але цього не сталося. Тепер розповідаю про двох жабок, які впали до глечика зі сметаною. Одна втопилася, а друга так молотила лапками, що збила масло й вийшла… Я є тією другою.
– Бажаю, щоб Ви завжди мали цю внутрішню силу, підтримку в собі й людях, які Вас оточують. Дуже дякую за наші розмови вчора й сьогодні, бо Ви дозволили мені бути собою. Відомо, що бути самим собою – це не завжди аж така чудова річ, але, з іншого боку, можна дозволити собі бути самим собою, з якимись слабкостями, з якимись дивацтвами, і саме за це я Вам дякую. А що для Вас означає бути самим собою?
– Насамперед бути справжнім. Бути чесним – це значить бути собою. Бути собою – це не приховувати своїх слабкостей, але й сильних сторін теж.
– А любов?
– Любов?
– Так.
– Але в якому сенсі? Про яку любов ми зараз говоримо?
– Нехай загалом.
– Це багатоаспектна тема і дуже складна. Я думаю, що любов має так само багато складових, як добре приготована й приправлена страва. До неї кладуть і приправи, і основні продукти, і якісь шляхетні трави. Але найкращим є приклад із камінням: якщо ми маємо якусь ємність і почнемо до неї всипати спочатку пісок, тобто те, що в житті є не дуже важливим, неістотним, а потім станемо вкладати велике каміння, то скільки зможемо його покласти? Один, два… А якщо зробимо навпаки, спочатку вкладемо велике каміння, тобто найважливіші цінності, скажімо, чесність, любов, віру, стосунки, а потім всиплемо пісок, тоді й каміння багато покладемо, і насиплемо багато піску. А потім ще можна налити води. З любов’ю так само. Найважливіші цінності – це основа міцного морального хребта, який гарантує, що ми витримаємо найбільші бурі й вихори. А любов цього потребує.
– Пані Яніно, щиро дякую за запрошення, за розмову. Бажаю Вам здоров’я, добра й любові, щоб Ви знаходили красу життя, щоб вона ніколи не залишала Вас і Ваших рідних, а люди завжди були біля Вас. Бажаю радіти кожній неповторній миті життя.
– Дякую, взаємно.
Фото з архіву авторки
