Посестри. Часопис №176 / До Бога

Боже! Оті з отими усе встановлять, посилять,

Злучать і в сталь закують у кузнях міці й потуги.

Ти ж далі битися будеш, як буйна прибою хвиля

У повнім захвату серці мізерного волоцюги.

 

Там же твоя вітчизна, казка світів дитинних,

Перший усміх творіння й сон, що змружував очі,

Там, Всерадісний Отче, в струнах золотоплинних

Сонця блискуча кулька крізь очерет плюскоче.

 

А доки оті з отими, самозванці імення твого,

Будуть у мегафони закони свої кричати,

Ти – дух краси жаскої, пломінь блакитнуватий –

Владуєш, один в усьому, потопом буття щемкого.

 

Й коли гримотять грозою залізні копита й спини,

А тракт прибитий вагою блюзнірства і злої пихи,

Складаєш свої обіти житами і вітром тихим

Тому, хто спить, угрузнувши в обрій аж по коліна.

 

Тому, хто будить птаство криком крізьсонним в гаї,

Весни земні тривожить зваби любовним гімном,

А потім, пустун лякливий, в темні ліси втікає

Зі знаком благим екстази – ласки твоєї німбом.