Посестри. Часопис №173 / Петров як Іванов

Рефлексії над книжкою Віктора Ададурова «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки (документальний нарис)» (Львів, Видавництво Українського католицького університету, 2025).

Таємнича біографія Віктора Петрова, його загадкові зникнення і появи, зміна ролей – все це створює заманливий простір для роздумів, домислів, пліток і фантазій. Сприймати Петрова-письменника без огляду на його шпигунську діяльність – однобоко й необ’єктивно. На початку 2000-х літературознавиця Віра Агеєва у присвяченій письменникові монографії «Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» писала: «Моральних оцінок тут просто неможливо уникнути. Безпристрасне, незворушне винесення за дужки факту співробітництва зі спецслужбами і, отже, долі ймовірних жертв такого співробітництва поки що в Україні, у Східній Європі, мабуть, неможливе». Наслідки співробітництва з радянськими спецслужбами мали би сприйматися особливо гостро тепер, у час російсько-української війни, коли переконуємося, що будь-яка інформація, що потрапляє до ворога, може бути використана ним проти нас. 

Книжка Віри Агеєвої з’явилася задовго до того, як стали доступними архівні документи, що відображають агентурну діяльність Петрова-Домонтовича-Бера. Теза про можливі жертви і моральні оцінки, очевидно, випливає із загальної канви життєпису цього визначного інтелектуала, його стрімкої та звивистої кар’єри в СРСР на тлі низки біографічних фактів, які – відповідно до реалій тоталітарного режиму – мали би спричинити важкі, фатальні наслідки. Інакше кажучи, зрозуміло і без документів, що для радянської влади Петров як розвідник мав неабияку вагу, інакше би не вижив. Тож авторка монографії ставила слушне запитання, відповідь на яке тоді була захована за сімома замками: «Які ж розвідницькі подвиги, яка конкретна праця на благо радянської держави, режиму, панівної ідеології могла значити аж так багато, щоб переважити очевидний же підрив тієї ідеології й режиму такими публікаціями, як книжка “Діячі української культури – жертви більшовицького терору” – перша систематична спроба, причому спроба сучасника-очевидця, проаналізувати сутність терору як методу “державного управління” – або засадничо антимарксистські “Історіософічні етюди”?» 

Образ Віктора Петрова використала у романі «Амадока» Софія Андрухович. Авторка книжки про колаборацію, одного з наймасштабніших текстів українського письменства (принаймні від 1991 року), звертається до постаті неординарного письменника-колаборанта, цього, як сказала Ганна Гнєдкова, трикстера української літератури, і зображує його публіцистичними мазками, часом доволі розмитими. «Набір його внутрішніх якостей не дозволяв поводитися в інший спосіб: з тих чи інших зовнішніх і внутрішніх причин він не міг відкрито боротися. Не міг повністю здатися, не міг вибрати однозначну систему цінностей, тому що він був (припустімо) надто складний, надто освічений, надто м’який, надто поступливий, надто пасивний, надто замкнутий, надто скептичний – і недостатньо прямолінійний, недостатньо рішучий, недостатньо сміливий, недостатньо чесний, недостатньо відкритий, недостатньо цілісний».

Тут можна прочитати про роман Петрова з Софією Зеровою, про широту дослідницьких інтересів науковця-розвідника, про його «вміння побачити простір за межами еґо», «самозреченість», відмову «від більшости амбіцій», «духовну практику», опору на Сковороду, отців Церкви і схимників тощо, але даремно шукати в «Амадоці» конкретики про розвідницькі подвиги Петрова і його працю на благо режиму. Публіцистичність цієї частини («Непроникне») і майже тотальна фактажність суґестують читачеві цілком документальний образ Петрова. Аж так, що в процесі читання кортить спитати: навіщо переказувати відомі (з праць Агеєвої та інших дослідників) факти? Накопичення фактів, навіть із характеристиками, не обов’язково провадить до об’єктивності. Софія Андрухович, яка не вперше у своїй творчості вдається до образу ненадійної нараторки, веде тонку гру, що може в цій частині роману і не відчитуватися. Якщо розв’язка сюжетної лінії про важко пораненого воїна перевертає все з ніг на голову, бо свідки ще живі і можна провести розслідування, хоч би й у прямому ефірі, без можливости вирізати певні твердження, приховати факти, то в історії Петрова вивести все на чисту воду неможливо. Принаймні допоки Україна не має доступу до більшости архівних документів про його роботу у спецслужбах. Тож образ Петрова в «Амадоці» однозначно препарований, неповний, суб’єктивний. Він такий, бо в принципі не може бути інакшим.

Поява у 2025 році документального нарису історика Вадима Ададурова про розвідника Віктора Петрова певною мірою відкриває завісу і дає відповіді на деякі запитання, якими досі була оповита загадкова постать цього діяча. Таке дослідження стало можливим після розсекречення в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України особової справи В. Петрова, використані у книжці й матеріали інших українських та діаспорних архівів. Документальна база, що лежить в основі праці Ададурова, містить фотографію підписки Віктора Петрова про згоду на співробітництво з НКВС та обрання собі оперативного псевдо «Іванов» (1936), фотографію анкети таємного агента (1942), фотографію реєстраційного листка «Іванова» із зазначенням виплачених йому НКВС коштів (1939–1941), фотографію схеми переправи «Іванова» через лінію фронту (1942) і схеми підходів до його помешкання у Мюнхені, інструктаж із тайнопису тощо. Не менш важливо, що у книжці чимало цитат (подекуди обсягом на кілька сторінок) із доносів «Іванова», цитати з виданих НКВС довідок про нього і т. ін. Текстуальна документація подається без перекладу – російською мовою. 

Відтоді як В. Петров став агентом НКВС (у серпні 1936 року; раніше переважно вважали, що в 1938-му), він активно розпрацьовував співробітників наукових інститутів – своїх керівників і колег. Уже 1936 року, перебуваючи на посаді старшого наукового співробітника Інституту історії матеріальної культури АН УРСР, подав свідчення на Теодосія Мовчанівського – вченого секретаря цієї ж установи. («Под руководством Козубовского-Молчановского ИИМК стал тем, чем он стал: орудием в руках украинского националистического подполья…»с. 137[1]). Ці свідчення, правдоподібно, лягли в основу висунутих Мовчанівському звинувачень – і, зрештою, призвели до його розстрілу у травні 1938 року. Але Мовчанівським справа не обмежилася…

Невдовзі по тому, в червні 1938-го, Петрова заарештували, хоча доволі швидко – 21 червня – випустили на волю. Він зумів переконати органи, що вони допустили помилку, і вказав на свого однофамільця, якого могли стосуватися звинувачення. Втім, те, що було потрактоване як помилка, могло бути насправді тактичним ходом, мета якого – вибити з арештованого побільше інформації і спровокувати його до тіснішої співпраці. Курси «підвищення кваліфікації» співробітника спецслужб, як припускали Роман Корогодський та Віра Агеєва.

Під час цього арешту Петров дав свідчення проти майже двадцяти науковців, тож результати не забарилися – і для його колег, і для нього самого, і для установи загалом. Вадим Ададуров констатує: «Невдовзі за матеріалами чергового покаяння Петрова в Інституті історії матеріальної культури було здійснено арешти, а вже незабаром його самого було призначено т. в. о. [завідувача. – І. К.] відділу археології дофеодального та феодального періодів в Інституті археології»с. 126[2]. Інститут історії матеріальної культури – розгромили, а залишки установи реорганізували в Інститут археології. 

Підвищення Петрова на посаді свідчить, що роботу агента «Іванова» НКВС оцінив. Надалі т. в. о. завідувача відділу багато часу проводив у відрядженнях, виконуючи складні археологічні завдання: зав’язувати стосунки з творчою інтелігенцією, збирати компромати. 1940 року двічі побував у Львові. Короткий витяг із документів свідчить про таке: «По Львову был связан с руководящей верхушкой украинских националистов-галичан: Студинским (арестован), Симовичем, Свенцицким, Пастернаком и др., об антисоветской деятельности которых представлял заслуживающие внимания материалы»с. 112[3]. Стосовно контактів зі Студинським автор дослідження зазначає, що в той час, «коли вражений масштабом інтелекту Віктора Петрова Кирило Студинський разом з іншими колегами звертається до президії АН УРСР із проханням розглянути питання про обрання того членом-кореспондентом, Петров збирав на Студинського компрометуючі матеріали для НКВС»!с. 112[4] Одне другому не шкодило. 1941 року колишнього голову Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка академіка К. Студинського було заарештовано і вивезено зі Львова до Києва, а далі його слід пропав. 

Така ж доля спіткала й іншого академіка – Агатангела Кримського. І тут теж не обійшлося без роботи агента «Іванова». Топити Кримського – тодішнього завідувача історико-філологічного відділу УАН – В. Петров заповзявся ще 1928 року (початок згортання українізації); цей епізод висвітлено у монографії Соломії Павличко про Кримського та в післямові Михайла Москаленка до «Українського письменства» Миколи Зерова, Ададуров не ретранслює цього сюжету. Петров, який 1928 року ще не став «Івановим», взявся писати розгромну рецензію на книжку Кримського «Розвідки, статті та замітки», в якій голова історико-філологічного відділення Академії наук передрукував свої тексти з антиросійськими тезами. Рецензія молодого науковця не була опублікована, бо й не завершена, але відомо, що з критикою Кримського рецензент виступив на засіданні Академії наук. С. Павличко розлого аналізує ці начерки Петрова, резюмувати які можна таким чином: «…Попри розхристаність думок і незавершеність, ця стаття – чи, точніше, начерк статті – становить вражаючий документ епохи. Її автор, Віктор Петров, один із найрозумніших, найталановитіших учених і письменників “нової формації”, пише гидотний пасквіль про одного з кращих учених і письменників старшого покоління». Вішаючи на Кримського ярлики буржуазного націоналіста, опортуніста, закидаючи його працям невідповідність марксиcтсько-ленінській теорії, безідейність, безпредметність і т. ін., Петров показує своє страшенно кон’юнктурне нутро. 

У 1930-х роках Кримського відсторонили від наукової та викладацької роботи в Академії наук, а текстів його майже не публікували. Але про нього не забули, і в липні 1941 року, коли німці наступали і фронт посувався на схід, совєти прийшли й по нього – начебто для евакуації, а насправді для ліквідації. Про роль «Іванова» в арешті Кримського свідчить довідка від 4 грудня 1941 року: «В гор. Киеве активно работал по агентурному делу “Плесень”, по которому разрабатывались остатки ликвидированных в свое время контрреволюционных организаций СВУ, УНЦ, УВО, в частности Василенко-Полонская Н. Д., жена бывшего премьер-министра правительства гетмана Скоропадского (оставалась в Киеве, намечалась в аресту), академик Крымский А. Е. – идеолог украинских националистов (арестован) и др.»с. 110[5]. 

Віктор Петров був сусідом Агатангела Кримського, тож, імовірно, про ставлення академіка до радянської влади інформацію отримував не тільки з його публікацій. Додам, що на початку 1941 року повноваження Петрова істотно розширилися: до посади т. в. о. завідувача відділу в Інституті археології йому додалася посада т. в. о. директора Інституту фольклору! А переїхавши в липні 1941 року разом із іншими співробітниками Академії наук УРСР до Уфи, став виконувати обов’язки вченого секретаря всіх гуманітарних інститутів Академії. Агент «Іванов» у цей час робив свою роботу – писав звіти для Четвертого управління НКВС: про обставини евакуації і про антибільшовицькі настрої серед української інтелігенції в Києві та евакуйованих до Уфи науковців…

У Четвертому управлінні НКВС хист інформатора оцінили, і в листопаді 1941 року, коли німецька армія наближалася до Москви, «Іванову» дали специфічне завдання: проникнути на окуповану німцями територію, втертися в довіру, налагодити стосунки з німецькими чиновниками, встановити зв’язки із проводом пронімецьких українських сил, інформувати про співпрацю місцевого населення з німцями. Отож Петров, відповідно до вказівки радянських спецслужб, став редактором журналу «Український засів», що виходив у Харкові в часи німецької окупації (1942–1943), а згодом, заручившись довірою, перебрався й до Німеччини, де в нього сформувалися «передумови для виконання завдання радянської розвідки щодо розпрацювання українського націоналістичного середовища»с. 64[6]. Тут він опинився в оточенні українських політиків, громадських діячів, митців, університетських викладачів. Сам стає викладачем Українського технічного господарського інституту, Українського вільного університету, в якому займає посаду заступника декана. У його посвідченні викладача УВУ – підпис ректора Лева Окіншевича, який навряд чи знав, що саме Віктор Петров звертав увагу НКВС на його особус. 52[7]. 

«Іванов» комунікував з представниками багатьох українських інституцій у Німеччині, але як шпигун не зосереджувався на жодній із них. Важко сказати, які наслідки для інших спричинили його німецькі звіти. Автор нарису зазначає, що більшість документів, які могли би пролити світло на німецький період діяльности Петрова та на його рейди до Львова, очевидно, зберігаються в архіві ФСБ у Москвіс. 28[8]. А те, що розсекречено й на чому побудовано нарис, – це чотири томи, з яких два належать органам держбезпеки УРСР і ще два Першому Головному управлінню держбезпеки СРСР із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. Вадим Ададуров вважає, що і цих матеріалів достатньо, аби збагнути, що Віктор Петров був частиною радянської системи, її гвинтиком, а не жертвою. Історик погоджується з метафоричним означенням Докії Гуменної на адресу Петрова як представника «болота, з якого не може витягнути ноги Україна»с. 16[9]. Очевидно, що для радянської влади служіння Петрова режимові мало велике значення; настільки велике, що навіть після оприлюднення такої антирадянської праці, як «Діячі української культури – жертви більшовицького терору», його не було піддано репресіям.

Зауважу, що на основі низки спогадів і статей про перебування Петрова у Німеччині може скластися враження, що принаймні в літературному середовищі він як агент НКВС у той час не проявляв активности. Про таке писав Юрій Шевельов, який із ним приятелював (не відаючи, з ким має справу), цієї ж думки дотримувалися і Роман Корогодський та Сергій Білокінь; останній спирався на свої розмови з Юрієм Бойком-Блохіним та Марком Антоновичем. Перебуваючи у Німеччині, Петров, усе-таки, не чувся аж таким полоненим (сказав би Корогодський), як в УРСР. «Дезертирував» (сказав би Шевельов) і, можливо, мріяв про подальшу втечу. 

Однак, згадуючи відому фразу Петрова про те, що «кожна людина числить за собою кілька життєписів», годі позбутися думки, що без доступу до московських архівів правда про діяльність «Іванова» у Німеччині ніколи не вийде на яв. Цікаве припущення висловив Михайло Москаленко. Він звернув увагу, що Шевельов у своїх спогадах відзначив незвичну для загалом відстороненої та аполітичної натури Петрова зацікавленість темою ОУН-УПА у період редагування «шостим у гроні» журналу «Арка». «Арка» – видання не політичне, а літературно-мистецьке, то чого би Петров мав залучати до співпраці бандерівців, вимагати (саме так сказано у Шевельова: вимагав) від них матеріалів про збройну боротьбу з більшовиками? Михайло Москаленко припускає, що причиною активізації Петрова могло бути те, що саме тоді – влітку і восени 1947 року – радянська агентурна мережа «стояла “на вухах”», стривожена інформацією про рейди Української повстанської армії на Захід, в американську зону окупації Німеччини. Таке припущення виглядає цілком правдоподібно, от тільки архівних документів воно не замінить.

І все ж тепер, після оприлюднення частини документів, що висвітлюють роботу Віктора Петрова як агента НКВС, певні пазли складаються. Якщо раніше можна було за браком доказів не перейматися здогадками про його потаємну діяльність на користь ворожих спецслужб, бачити в ньому передовсім гарного стиліста з нетривіальними сюжетами, постать якого оповита ореолом загадковости, вважати його – як гадають герої роману Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» – символом повноти української культури, то тепер, знаючи певні факти і наслідки роботи цього лицемірного діяча, насолода від текстів Домонтовича, без урахування біографії агента «Іванова», стане доступною для читача хіба що в стані морального знечулення. Агент «Іванов» переслідуватиме читача Домонтовичевої прози й нагадуватиме про те, що екстравагантні інтелектуальні розваги письменника, його ігри з мораллю не обмежуються сторінками книжок, а мають і свої сумні наслідки в українській історії.