Посестри. Часопис №172 / «Хто здатен персами ніч темну нагодувати?» – прірва і темрява в поезії Болеслава Лесьмяна

У поезії Болеслава Лесьмяна часто з’являється образ пустки, порожнечі, прірви, неосяжного, тривожного, незбагненного безмежжя, у якому можна згубитися, втратити себе, згинути. Якщо повернутися до інтуїції й підсвідомості, що бережуть наші неусвідомлені знання, якийсь незрозуміло чий досвід, яких не можна пригадати, хай хоч як виштовхувати їх із затьмарених глибин пам’яті, можна лиш отримати їх у сконденсованому, максимально стиснутому, нерозгорнутому вигляді як колективні знання предків. Що то за глибини? Чи то місце зародження життя, чи місце його згасання, первісна всеохопна вода, страшне й грізне земне чи небесне море, темінь, у якій перебуваєш сам-один. На образи прірви, безодні як місця перебування, а ще темряви, ночі як пори, за якої звичайне сприйняття світу органами чуття неможливе, натрапимо в циклі поезій Болеслава Лесьмяна «Ангели», у віршах «Травневий смерк», «У сутінках», «Струмінь», «Я є тут…», «Срібернь», «Незнання», «Присмерк», «Безповоротні сутінки», «Уночі» та ін. 

Темна ніч, голодне, вічно ненаситне, плачливе ніщо, мучить, висмоктує фізичні й психічні сили, а тому її (ніч) важко впокоїти, наситити, важко долюбити недолюблене, важко в ній і з нею жити, важко її витримати. Це метафізичний вимір, уявний, створений інтелектом, вимислом, не вдасться його верифікувати, перевірити чи довести його істинність, водночас він виглядає як матеріальний, бо саме на такий чуттєвий досвід спирається людина, коли заміриться уявити, як існує ніщо. Його існування хочеться перевірити, хочеться його пізнати: «Я є тут – в тьмі землі і деінде – на грані / В шумі зір, де не весь в Божім мрію тумані, / Де повітря вібрує, мовить сни, грає ними, / І триваю ще далі, поза снами отими… / Як молитва існую, попри себе в скорботі, / Та, що збутись не йме, бо не вволена в плоті» (тут і далі переклад М. Кіяновської.– Т.П.). Ця невизначена темрява мовить про себе невпинною передсмертною тривогою: «Тінь сироти-берези у засвіт спішить, старцює, / Хрест хоче у прірву кинутись, де пагірок край дороги. / Усі боги до єдиного в цю ніч погинули всує, / І я відтепер не маю вже молитися тут до кого».

«У своїй творчості, – зазначає польська науковиця Ельжбета Вінецька, – Лесьмян намагається примирити суперечності: песимістичну перспективу ізоляції людини від творчої природи з візією первісної гармонії творця і світу; прагнення безпосередності – зі свідомим мовним витвором; міф поета як первісної людини – з постніцшеанським досвідом порожнього неба; інтуїтивізм із самосвідомістю. Водночас у цей поетичний та екзистенційний проєкт повернення до первісного уписується усвідомлення його поразки. Хоч, може, замість поразки тут краще говорити про нездійсненність мрії, яка лежить біля її джерел. У цій поезії відчуття чужості й відсутності – відсутності Бога, гармонії, безпосередності, дому – перековується у поетичну фігуру прагнення, нездійсненність якого є умовою його існування».

Символічність поезії Лесьмяна набуває особливого значення. Традиційні символи втрачають своє значення й «поводяться» інакше: хрест уже не є символом стійкості, Божої сили й опіки, а хоче кинутися в прірву, Бог втрачає своє обличчя, його неможливо ідентифікувати. Невиражальне, незрозуміле, непізнаване знаходить іншу мову, інші засоби, щоб бути висловленим. На противагу цій пустці, де нічого немає, немає навіть Бога, горить місяць: «Де – бездоріжжя? Де – дорога? / Де – вдих по смерті й біль пекучий? / То що ж – ні подиху, ні Бога? / Ніщо, лиш місяць палахкучий?» 

Замислюючись над існуванням тут і там, ліричний герой Лесьмяна, шукає тотожної, дзеркальної, близнюкової ідентичності, тож з’являються місяць денний і місяць нічний, дівчина зі своїм відображенням у дзеркалі, Срібернь як брат ліричного «Я», глухоніма і смерть, Я і той інший Я, що сам собі снюся.

Згасання сонця у вірші «У сутінках» відкриває передчування останнього поцілунку із його ненаситністю й жадібністю. Смерть через любов чи від любові, завдяки любові чи з приводу любові стає символом найвищого єднання, поглинання, перетікання з одного стану в інший, однієї форми буття в іншу, що ніби є відповіддю на нездоланне бажання самому стати іншим. У творі «Глухоніма» смерть досягає найвищої міри інтимності, вона сама стає найбільшою близькістю. Як виявитися дівчині без роду й без імені, без голосу, без власної історії, а отже, без життя, бо «сон, про неї насненний», невідомий,«смерть хіба лиш позве її, мовить ймення на грані…» Ліричний герой мислить, що повинен бути якийсь інший природний голос, якась спільна для обох німот – її та його – мова, тож «Я хотів бути смертю їй, щоб в глухому мовчанні / Віднайти струну Божу, звук струни сокровенний». Смерть стає прикладом найвищого єднання, найбільша близькість – бути причиною смерті в єднанні.

Пустка, порожнеча, безодня, ніч і темінь можуть бути такими страшно неуявними саме тому, що надміру яскравими, жаданими й життєдайними є життєві, відчутні органами чуття реальні образи навколишньої дійсності. Ось вони подразнюють і радують зір (світло, срібло), слух (молитва, ридання), дотик (жар, відчуття самого себе у навколишньому), фізичний стан («вдих по смерті», «біль після згону»), психіку («О, як ти тяжко приходиш у сні!»)

У сні немає ночі, сон – це продовжене, пролонговане життя, він заперечує смерть і пустку смерті, хоч віддавна і вважається її братом. Якщо сон – репетиція вічно статичної смерті, то чому життя так само не може бути рухомим, дієвим сном? Усе мусить бути втілене, виявлене, «вприсутнене» в плоті. Бути – це з’єднатися з усім живим, я – це все, що існує навколо. Попри те, що «Ніч прийде з потойбічним, як очі у сарни. / Позирнувши – уб’є. Ми – поляжем, заснемо…/», однак запитаймо: «Що нам болем було? Що народиться з болів? / Чи забракне нам щастя й спонуки до казки?»