Посестри. Часопис №194 / Марія. Українська повість. Частина друга. ХIV–ХVII
ХIV
Рвучко звівся Вацлав, прощаючись чемно,
Руку тисне Мечнику, і старий, взаємно,
Щирим, сильним потиском теж відповідає...
Вершник вже у далечі тіні розсікає.
Мечник, не забувши за нього помолитись,
Глянув, як помчав юнак, любо ж подивитись!
Срібні зблиски на волоссі, на перах, на латах –
Аж двоїться місяць в них, що в небі на чатах.
Як чудово в тиші тій чистій, первозданній
Мчати з серцем люблячим назустріч коханій!
Кожну річ хвилюючу в спогадах вітати,
Досі ще незбутнього трепетно жадати,
Тоді солодкі звуки змінні й безперервні:
Спів солов’я, шум хвиль і квакання озерні,
Вся та дика музика, жвава та печальна,
Дарує почуттям нюанси незвичайні;
Тоді духмяна ніжність, що пливе від квітів,
Тривоги задуває, наче теплий вітер,Щоб душа прояснена раптом захотіла
В небеса полинути із кайданів тіла;
Тоді до нас Природа щедра та прихильна,
Все в ній усміхається, веселістю плине.
Добро тоді – в очах, на вустах – спокута.
Шабля в піхви схована, буде вже забута.
Летів блаженно Вацлав, і нехай би сила
Блискавки – роздерла його життя вітрила,Вихор світу закрутити, все ж, не спромігся б,
Хіба що, люто смертю б над цвинтарем пронісся.
Мчав юнак, перебирав ніжних мрій перлини,
Що дарують радощі у житті людині,
Хоч недовгі... Спогади виринають нині,
Встає минуле мертве крізь духмяні чари,
Навіюють неспокій скупчені почвари:
«Ти сам її, слабку, лишив напризволяще,
Тендітна парость в’яне без тепла, юначе,
І не зав’яже плоду, а ти, тоді вернувшись,
Без раю залишився, втікши, відсахнувшись!
Та блиск твоєї слави сліпучої не вартий
Усмішки коханої, яку не цінував ти.
Ждав – доля ощасливить? – мізерна вірогідність:
Ти рано після бурі повірив у погідність,
Забув, як у гризотах години рахувати,
Наївний ти, щоб щастя собі успадкувати».
Вперед, скоріше! Легко крізь кущі тернові
Кінь летить, немов струна, лиш бряжчать підкови
І відлуння тупоту котиться по нивах.
Грізна постать лицаря вражає селянина:
«Ха! Ха!» почув і вкляк, ледь серце не спинилось,
Зник лицар, чи упир, чи то все лиш наснилось?
А Вацлав далі мчав, було в нім щастя й відчай:
Прекрасний і страшний – неначе потойбічний.
XV
Кінь нарешті доскакав, змилений, додому,
Заіржав, роздувши ніздрі, мов скинувши втому.
Повний місяць в небесах – більш нема нікого,
Стременний не поспішав – не виходив довго.
«Певно, вже глибока ніч, сплять усі спокійно», –
Вацлав, так подумавши, вів коня до стійла:
У радості безмежній наче й серце тоне –
Буде ж битися ось-ось при коханім лоні!
Йде з тим світлим баченням, без перестороги,
Мов несуть його самі до будинку ноги.
Скільки вдячних пестощів нині він здобуде! –
Ангели позаздрили б, а тим паче – люди.
Вацлав раз постукав, другий раз і третій –
І тричі чуйні луни піднялися в злеті,
Й нічичирк. То знак єдиний хоч якогось руху,
Що дрімав там і чекав лицарського духу.
Ні поспішних кроків там, ні уривків мови,
Ані світла в темній, тихій, замкнутій будові.
О, який там сон глибокий! Нетерпіння радить,
Що один лиш помах шаблі туди запровадить,
Але він такого шуму не хотів здійняти,
Їй неспокій принести, щоб свого не мати?
Краще в грудях своїх бурі перетне дорогу,
Ніж будити в її серці отаку тривогу!
Ще він стукав, та все слабше – в серця піднебессі
Росло ангельське чуття – дивна безтілесність,
І повільно відійшов, бо не знав, як бути –
Зупинявся лиш раптово, чи когось не чути?
Подививсь на повний місяць, що його поставу
В чорних витягнутих тінях звалював потрав’ю –Як він солодко, спокійно в мандри вирушає,
Бо на сонце своє завжди очі повертає!
Лицар голову схилив – з’явились почвари,
Їхні посмішки знущальні і потворні чари.
І задумався раптово, чи вже став бездумним:
В зміні різних почуттів, де тривога з сумом,
Спогади про щастя, любові проміння...
Все дивився будинок: темінь... безгоміння...
Мовчазний цей дім ховав насолоди райські,
Наче замки таємничі з повістей арабських.
І коли, здавалося, всі надії втратив –
Запримітив – щось гойднулось у спальній кімнаті:
Там, у вікні відкритім, запона хилиталась,
Що для нічних прибульців, певно, призначалась:
Від леготу в кімнату, здавалося, втікала,
А потім знову за вікном тріпотіти стала.
О! Який вогонь любовний зігрів його жили,
Як всі блиски насолоди до лиця спішили,
Що тоді мав діяти з шаленими думками?
Бо не був цнотливим надто, і серце ж не камінь.
Та кмітливим був, хоробрим, до борінь охочим,
Вмів кохати... І юнак швидко в дім заскочив.
ХVI
На ліжку не розстеленім, в жалобній одежі,
Нерухома дівчина зір його бентежить.
Здавалось, неприродно, як для сну, лежала:
На обличчі синьому спинене страждання –
Неначе після муки у лиху годину;
Вона у дивнім спокої уляглась на спину,
А волосся довге розсипане безладно,
(До сну воно було б розчесане старанно);
Натугою якоюсь мов надулося тіло,
Начебто щось мовити ще вона хотіла,
Та вуста затисла їй сила невідступна;
А місяць, що все бачив, розігнавши сутінь,
Чуттєвість посилав несамовиту в очі,
Як та відьма, що й при жінці зваблює охоче.
Лежить Марія молода, а лицар схилився –
Земне приніс їй щастя – чому ж зажурився?
Марія незрівняна! Чому ж така холодна?
Чи хробак не тулиться вже до її лона?
Стояв недовго Вацлав у нерозумінні,
Себе опанувавши, схилився у тремтінні
І цілував вуста її гарячими вустами,
Немов снаги сердечної обділяв дарами.
«Що, Маріє, трапилось? Не відповідаєш?
Щастя – з нами». Та відлуння шепоче: «Немає».
«Ворога здолав я. І батько мій охоче
Нас поєднає». «Ні, розділить» – відлуння шепоче:
Щоб отямилася, пестить ніжно він Марію –
Аби подих ледве чутним леготом повіяв:
Падає йому на груди вона головою,
Зойк металу чується – вдарилась об зброю.
Кричав, шукав рятунку, дім весь обдивився,
Але той порив гучний лиш у стіни бився.
Раптом обнадіявся: швидше на повітря! –
Щоб здмухнути морок смерті на її повіках.
І поніс тоді Марію на раменах сильних,
Та немов ламалось тіло у хитаннях дивних:
Не з гнучкою легкістю, щоб десь не упасти,
А з приреченим тяжінням неживої маси:
Звисали руки, голова – все мов дерев’яне –
І таке ще дороге, і вже страшне й негарне.
«О! Води!» – він заволав несамовито, різко,
Величезні двері дому виваливши з тріском.
XVII
У бур’янах поодаль хтось ворухнувся раптом:
Розсунулося листя і виглянула шапка,
Голова з’явилася, на ноги стало тіло,
Що в тихому чеканні, у схованці сиділо –
Малий отрок заплаканий, дивився несміло,
Злякано на лицаря, що не ховав свій подив –
Що б те мало значити? – думки не знаходив.
Яка його тримала в кущах нечиста сила?
Ось вилізло хлопча те, само заговорило:
«Вже не бідкайтесь так, пане, води не шукайте,
Блиск її краси погас вже назавжди, знайте!
Це оті огидні маски, у лихій забаві,
Наречену вашу милу потопили в ставі,
А хто раз людей покине,
До них більше не прилине.
Тих, що в масках, – доганяютьслуги, панни, шляхта,
Хтось шукає баб і ксьондза – подалися шляхом,
Тож дім тепер у тиші, а до півнів, до третіх –
З піснями і з кадилом вже прийде служба Смерті:
А хто їй раз дістанеться,
Навік з нею зостанеться.
О! Її звучання прилине завжди сумом,
Змарнованої долі таким тяжким відлунням!
В коханні, чи в розмові, о будь-якій годині
Почуєш, як близький хтось лежить у домовині:
А хто раз людей покине,
До них більше не прилине».
Довелося отроку навшпиньки ставати,
Щоб до вуха лицаря губами дістати:
Шептав, розповідав, а Вацлава обличчям
Неначе хмара чорна пропливла незвична
Розпачу дрімучого, лячно аж дивиться;
Запал гніву на лиці – наче блискавиця,
Потім все те перейшло у похмурість дивну,
Що бачить лиш суперника чорну домовину,
І вузи найсвятіші розриває грізно,
Коли вже і в найближчім серці є трутизна!
Охопило лицаря бажання карати:
Хай – кров, хай – крики... Дзвони будуть калатати;
Смолоскип незгоди сімейної палає
І злом – родини злочин тепер він подолає!
Його не покидали страждань найвищі муки –
Смерть щастю завдали благословення руки!
О! Як негідній Помсті, що його терзає,
Тепер пасує Розпач, що межі не знає!
А всі разом болі, які стогнали в грудях,
Впевненість єднає, що Вирок, усе ж, буде!
Жахливіша ця мука, ця підступність чорна
Від клубка зміїного страждань Лаокоона.
