Посестри. Часопис №170 / Марія. Українська повість. Частина перша. ХVI–XIX
XVI
«Ну, пане зятю! – Мечник щиро просльозився,
Радістю осяяний, серед лип спинився.
У цьому дикім світі вітер дме свавільно,
Тільки привітаєшся – прощатись потрібно.
Та не надовго нині, бо станемо мужньо,
Я покличу ще своїх – буде не сутужно.
Лицарський обов’язок треба шанувати,
Особливо – як любов світиться крізь лати.
Але після потрясінь – волю вже спокійну
Ми здобути зможемо і радість постійну.
Раз цей дім відвідали такі любі гості –
Келихи піднімемо, не будемо в пості.
Хай покаже нам Марія хазяєчки вміння,
Накриває щедро стіл: побільше коріння,
Боби, імбир та перець, шафран і цукати –
Любить справжній лицар в достатку смакувати.
Я ж подбаю про вино – коли в ближнім ставі
Заблищать на живності промінці яскраві,
І, якщо не підведе все моє завзяття,
Ворог питиме росу, я ж – вино за зятя!
А нині вас лишаю. Нам, після гіркоти,
Ще милішим успіх буде в напрямі цноти.
Усім роздам я зброю і собі залишу,
Та й на коня! – як труби розірвуть цю тишу».
ХVII
Він пішов – яка прекрасна лицарська постава! –
В тіні пер – бліде чоло, задума величава;
Чорні коси подзвонюють, бо груди в кольчузі,
Юний стан його – гнучкий, долоні – у напрузі:
Підступна в сіті й дружба, тому броню не скине,
А серце, що кохає, на зброї відпочине.
Зашарівся він, свою побачивши кохану,
Огорнуту печаллю, мов згустками туману.
На милу постать задививсь – чи не змінилась трішки,
Чи час у його скарбі не вдався до крадіжки?
О, ні! Чудовий погляд, який обличчя красить,
Не зникне, бо з душі йде, його лиш смерть погасить.
І раптом він побачив, що радісну бентежність
Затьмарює вже блідість у траурній одежі.
А той легенький усміх – лиш іскра від страждання,
А плями на обличчі – від сліз плачу-ридання.
І засмутився лицар, вже не світився в щасті,
Лице білішим стало, аніж перо на шапці.
«Коли в степу, в тій дикій для розуму пустині,
У сутіні блукав я, де тіні темно-сині,
Ніколи жодна зірка мені не присвітила,
Крізь дощ і град мій кінь до тебе нісся, мила:
Ти зіркою, Маріє, зійшла в думок світанні –
Твого світіння в небо йдуть зблиски незвичайні:
Щасливий, гордий, вдячний, що в доброчеснім гроні
Довірливі і ніжні твої відчув долоні!
Блаженний! – в твоїм серці, поглянувши в зіниці, –
І янгольські, й життєві я звідав таємниці.
Але чого мла смутку, яку вдихав так часто,
Важкою тінню вкрила твоє, Маріє, щастя?
Чому життєві терни не стали колючками,
Щоб з них твою весну я наповнював квітками
Все вирвали у мене ще більше ніж у тебе,
Я буду в домовині – тебе ж чекає небо.
Коли б я глузд утратив, химері на поталу,
То святості завдав би жорстокого удару,
Бо з паном Воєводою не варто жартувати,
І меч свій оголивши – не вийде заховати,
Тоді батьківський замок дощенту догорів би,
І згарище те кров’ю мої зросили б рідні:
Лишилися б у серці в від нього чорні тіні,
Але тебе здобув би – крізь кров – у тому тлінні!Та не тремти – минуло все: як подививсь у вічі
І в почуттях кохання тобі колись освідчивсь,
Своє розрадив серце тоді єдиним словом –
Немов ніхто нічого не заподіяв злого.
Ще шаблею своєю на бойовищі зблисну –
Тебе я захищатиму і свою Вітчизну.
Як, осідлавши коника, я скакав полями,
Від щастя серце билося, здавалось, до нестями.
О! Як тепер цим липам душа моя радіє,
Де ніжний трепет листя і теплий легіт віє!
Ти, що умієш сльози спиняти не хвальбою,
Не знаєш дике серце, приручене тобою,
Воно все тужить за добром і красу жаліє,
І розум у думках таких існувати мріє.
Маріє! Ти не хвора? Навіюєш тривогу,
Ніби ти до янголів зібралась у дорогу.
І тепер збентежене моє, у ласці, серце
Тебе спитати хоче – чи ти кохаєш все ще?
«Ти питаєш, чи кохаю? Дорогий мій, милий,
Більше я тебе кохаю, аніж маю сили;
Більше, аніж кволе серце, через перевтому,
Вміє витримати радість безмірну й раптову.
І якби не ті татари, що никають в луках,
І якби не їхні стріли, що свистять у вухах,
Легкоб нам тоді було, і кращого не треба:
У твоїх обіймах щастя досягало б неба.
Чи закохана Марія? Спитай моєї тіні.
Та для мене цілий світ – в твоїх очей світінні!
Та для мене і прийдешнє в твоїм спогляданні!
Вчитуючись в істини, що в Святім Писанні,
Схилена у почуттях, з Богом у єднанні,
Молитвою тебе підтримати хотіла,
Бо луна страждання здалека прилетіла.
Може, це живу любов карає воля Божа,
І стріла татарська в тебе поцілить, ворожа.
Між головами нашими, близько серед листя,
Чи помічаєш промінь з таким тремтячим блиском,
Який людей зумів би з’єднати, звеселити,
Для чого ж наші голови прагне розділити?
Ой, даремно, любий мій, злились вуста з вустами,
Промінь хилиться за листям, зовсім поміж нами…
Ах, у ревищі боріння, що несуть заграви,
Ти, мій милий, пам’ятай, що твій промінь слави,
Такий чистий і прекрасний, на сонячний схожий,
Як на тебе опустити ніч зловісна зможе,
То мене хай першою візьме тло вороже!
Це ж неправда, Вацлаве? Будеш ти відважним,
І стійким, і діловим, також і уважним:
Коли ж мої вже очі, скорботою налиті,Розплутають життєві у животоках ниті,
Як серце відпочине біля грудей без сталі –
То, може, і кохання відчує без печалі?
Жити радістю твоєю, твій смуток спинити,
І не думати весь час – чим, як тобі годити,
Оздобу й насолоду нести твоїм хвилинам,
Для тебе тільки жити, а смерть, коли прилине,
У страждань обіймах, в отій трагічній миті,
Останні зблиски щастя у тебе перелити.
І вже як не з тобою, то у думках твоїх я
Любов’ю поселюся – згадаєш: це Марія…
Налагоджу я арфу, як вернешся щасливо,
Ми сядемо, де місяць світитиме тремтливо,
Мотив сумний і ніжний зринатиме над нами,
І почуття промовлять не сказане словами.
Ах! – в якій страшній жалобі стали труби грати!
Не лишай мене саму, прошу з собою взяти!»
XVIII
В обійми любі кинулась поставою гнучкою –
Він жалем перейнявся з тривогою тремкою,
Бо млість і блідість на щоках; а руки пестливі
Його до свого лона солодкого тулили,
Із тих пестощів смутних він визволявсь поволі,
Ніби відтинав од серця, перемігши болі:
Лишитись тут – це все одно, що в безслав’ї жити:
Так віддячить за любов – соромом платити.
Але ж яка глибока, яка похмура спірність –
У розпачах коханої гартувати вірність!
Її принади кинуть було йому за муку,
Не мав же часу в зойках відтягти розлуку.
До слави сурми кличуть і сивий вождь чекає,
Розгорнуті хоругви, звитяга утікає.
Піднявся він, коханій диким зором блиснув,
Зомлілу білу руку до вуст своїх притиснув,
Здалося, в згин її руки, ніжний і чудесний,
Хотів укласти шал увесь почуттів сердечних..
Вдавши спокій, він відходив перед пильним оком,
І поволі струнка постать зникла крок за кроком.
На тім місці, де Марія зустрічі раділа,
Сумно, в жалібних зітханнях, Самота сиділа.
На перелогах щастя – Печалі вже багатство,
Її колючі стебла, а в корені – хробацтво.
XIX
Посмутнілий Вацлав сів на коня швидкого
І притримував його з перших скоків строго.
Старий Мечник, весело, на коні гарячім,
Теж поскакав, і колом вихід цей відзначив.
Стрій озвавсь тромбонами, лицарі за ними
Полетіли, як птахи, зграйками густими.
Рветься шляхта молода до татар ворожих –
Рушили жовніри в бій – віра сили множить:
Панцерні з гусарами, козаки за ними...
Конярі вовтузяться з кіньми полохкими.
Гей, щокатий хлопчику, з-під сільської стріхи,
Хай вигляд тих жовнірів додає утіхи!
Можливо, дикий плід зірве війна невдовзі.
Ти ж, мати, що вклонилась, не сумуй в тривозі,
Не лякайся воїнів з довгими списами –
Вогнистий польський погляд гаситься сльозами.
Вже над селом лиш пил, який здіймала битва,
Відбряжчала зброя, відстукали копита.
Вже й курява осіла, жодної тривоги,
Далеко відлунали вже військові роги.
Тихо, мов на серці Смерть образ креслить, в муці,
Порожньо і сумно, як у Марії в думці.
Постаттю легкою тягнулась до узвишшя,
Але вгорі лиш вітер хмари все колише.
Стала на коліна, в проханні склала руки,
Але з її очей спадає жаль розпуки.
Тихо – як до Бога злітаються моління.
Порожньо і сумно без щастя-просвітління.
