Посестри. Часопис №166 / Марія. Українська повість. Частина перша. V–Х

Продовження. Початок у номері 164

V

Допізна у замку труби й «вівати» гриміли,

Допізна цокали копита й гості шуміли,

Вернувся давній звичай – прекрасне полювання,

Столи там аж ломились, бо щедре частування;

І панський льох – як серце, здавалося, відкрився,

Пили вино угорське, щоб розум не журився,

Повнилася галасом бучна, весела зала,

Ще й музика із піснею інколи лунала.

Допізна лики предків, мальовані та гострі,

На стіні рядочками все розглядали гості,

Дивуючись, як предки іскрилися очима,

Ворушили вусами, поводили плечима.

 

VI

Грає усміх на вустах, але в думок глибини

Заповзає, мов хробак, якась печаль провини.

Завжди, де потішитись бажаючі зберуться,

Там Погорда і Лестощі нещиро сміються.

Може, так і в давнім замку – бо в різьблені двері

Ніч тихцем свої укази вводить чорнопері.

Сурмачі позатихали, Щастя Сон вартує,

Крик пронизливий совиний смерть комусь віщує;

А в бічнім крилі далекім (дім той був просторий),

Усамітнивсь воєвода – як погляд суворий,

Задумливий, повіками зморщеними стисне –

Наче діамант на піхвах, з нього думка зблисне.

Чуються чиїсь зітхання, луни тупотіння,

І під кроками важкими гупає склепіння.

Ніхто сюди непроханий зайти не посміє –

Тут його таємна думка самотньо жаріє –

Може в розпач зануритись... Безгоміння... Темно.

А він кімнату міряє кроками недремно.

В чорнім диханні ночей немов шукає руку

Приязні кривавої, щоб погасити муку!

І коли тривожний Сон вже випурхнув із ока,

І задушливою стала кімната висока,

Відчинив тоді віконце – пильно придивлявся,

Як, знамена розгорнувши, весь загін збирався:

Слухав, як заграли сурми клично до походу,

Бачив мужніх воїнів там злагоду і згоду –

Коням збрую лаштували, піднімали зброю,

Крилами гусарськими мов здійнялись до бою.

Для них – сонце, що встає в райдужній постелі,

На крайнебі стеле коси золоті, веселі

І, ясне чоло піднявши, першим спогляданням

Віддзеркалившись у криці, – світить здивуванням;

Для них – вітрець пахучий дарує подих свіжий:

Дме на гусарські пера, до кіс дівочих – ніжний;

Для них – той шум пташиний з тонким, солодким писком

Їх дзьобиків росистих, що пестять серце блиском;

Та не для нього, ні, – не буде там з’являтись –

В похмурих тінях замку воліє заховатись,

Мов та мара страшнюча, яка вночі лякає,

А ранком, розпорошена, безслідно зникає.                                                       

                    

VII

Гей, рушай! – озвались труби, брязнули підкови.

І мужнього товаришаТовариш – шляхтич, який очолював власний загін рядових кіннотників (шеренгових). [1] вірний шеренговий – 

Мов тінь, не відступає та, повернувшись різко, 

В тісну готичну браму протискується з тріском –

Луна аж під склепіння пішла несамовито,

І вже у м’якшу землю ударило копито.

Усе тихішав тупіт, був здалеку ледь чутний,

Ставав глухим відлунням, вітрами мов забутий,

Бо воїни – вже в полі, де велетенське коло

Викотило сонечко, – буяють веселково.

І доки з прапорцями дістануться до слави –

У животоках сонця купаються орлами.

У перах різнобарвних бавилося грою

Проміння, а веселки оздоблювали зброю.

А в очах швидких, зірких сяяла Звитяга,

А в серцях у них розквітли вірність і відвага.

А на чолі кінноти у всій красі й величчі, –

Юнак з рум’янцем слави, чи щастя на обличчі,

З волоссям наче льон... Сильніше він чарує

Від тих картин рожевих, що досвіток малює:

Принадніший, ясніший від мерехтіння слави

Той блиск, що із сердечної вихлюпнув заграви,

І усмішка подібна до усмішок обранців,

Що співом херувимів заслухалися вранці.

Коня швидкого Вацлав над урвищем спиняє,

Шеренги оглядає, недбальства не минає.

Ось  воїни вже зникли поміж кущів яруги –

Лиш де-не-де за ними тяглися пилу смуги.

Як вийшли на узвишшя – юнак подав їм знак –

Рушили дорогою, де проскакав козак:

І слід той, де копита його коня ступали,

Мов діти, роса й вітер піском позасипали.

 

VIII

Поля безлюдні, тихі – всі лицарі вже зникли,

І жаль тепер за ними, бо ж очі до них звикли.

Блукає у безмежжі наш погляд без упину:

Ні руху не знаходить, ні для очей спочину.

На ниви неозорі ллє сонечко проміння,

А чорний  ворон тіні кладе на безгоміння.

Цвіркун озвався піснею, стихнувши невдовзі, –

І глухо – тільки нелад вчувається в тривозі:

Бо думка із минулого – в цій усій країні

Не знайде риси предків, різьблені в камінні,

Щоби до них додати захоплень сумовитих –

В землі б шукала краще померлих, а чи вбитих

І зброю заржавілу, хоч, певно, не простежить,

Кому мечі належали, чи ті кістки належать

Небіжчику якому... В родючій порохняві

Зерно там є, можливо, чи хробаки ще жваві...

Однак, блукає думка без опертя, бентежна,

Немов сама Розпука – беззахисна, безмежна.

 

ІХ

Під липами старими схилився Мечник літній –
Від всіх печалей в голові – тягар несусвітній. 

Хоч жупан у нього чорний, сумний при сивизні,

Вбиравсь і в світлі барви він, як служив Вітчизні.

Вітчизна! – це наймення в бою або на раді,

У сеймі (в суперечках, що стали на заваді) – 

Вогнем було пречистим і, наче птах весною,

Здіймавсь до того світла він радістю ясною.

Час почуттів прекрасних стемнів і – гей! – відлинув,

Живуть одні лиш болі, а квіт життя загинув.

Подумалось, щоб смуток, важкий, неначе брила,

Жалоба страму потім, в майбутнім не накрила! 

Доки дихає, принаймні так легко не спалить

Пломінь пихи лютої це гніздо й не зганьбить!

Доки чорний цей жупан живе ще тіло тисне,

Грізно шаблею в біді рука стареча свисне!

– А потім? – думав Мечник, – очима гордо зиркнув,

Повний гнівом, нехіттю, а може і презирством.

                          

Х

Сумна жінка молоденька біля нього поряд.

Чом, як світло у тумані, проміниться погляд?

Без ошатного убрання в узорах квітчастих –

Чорні очі потупила, у жалобних шатах.

Запечалене чоло і на вустах мовчання:

Ніби ними промовляє одне лиш Страждання.

Якщо ж їй у затінку згадається раптово

Якась думка радісна, чи сердечне слово,

На щоках тоді рум’янець заясніє кволий,

Мов світло, що на статую сіє місяць повний.

Шляхетна і прекрасна, до янголів подібна,

Така душею чиста, така вона чарівна,

Хоча отруйний подих життєвих буревіїв

Обвіяв почуття їй, піднесення розвіяв.

Тож є ще на дорозі, заметеній вітрами,

Та, що в кайданах плоті увійде в неба брами;

Хоч серце сохне з горя, та сяє, наче зорі –

До неї плід подібний росте при Мертвім морі,  

В землі він дозріває, де праця є важкою,

Але як доторкнешся – стає в ту мить золою.

Так і в тієї жінки солодка є принада,

У погляді імлистім – не жаль, і не досада,

І не з минулих воєн в нім видиться вдовиця,

А лиш надії зниклої впокорена гробниця:

Хоч  ясно лампа щастя в її очах палала,

Але погасла й димом обличчя їй заслала.

<...>