Посестри. Часопис №169 / Зозулине літо

Кує зозуля, що життя минає,

і полягає літо у покосах.

 

Головами наклавши,

духмяніють що є сили трави

по цей бік

і по той бік

часу.

 

Куку-куку –

і день за днем щербиться,

куку-куку –

вервечкою із лугу

ідуть жінки з граблями

надвечір до порома.

 

Та хто перевезе

їх на цей берег?

Старий поромник

із віїсто-світлозорим сутінком

й ранесеньким молодиком,

що знесподівана поранив небо,

вже подалися на село.

 

Маліє літо,

і зозуля тане,

та завмирає течія ріки і часу...

 

Це ще не ніч,

це лиш печаль незбутня

 

схололої води.

 

На березі пологому

вже тихо,

а тут цвіркун когось благає:

вернись... вернись...