Посестри. Часопис №169 / Стрига

1

У Лондоні на обслизлій бруківці

В тумані, який – підмісячний, білий –

Не один промине тебе, мов на путівці,

Та згадаєш її, від страху посоловілий.

 

2

Чоло вона має в тернах? Чи, може, в бруді?

Розпізнати цього ніяк не можна;

Шепотіння з Небом про чудо в спуді

На губах... чи? піна безбожна!...

 

3

Ти б сказав, що це книга Біблії як науки,

Що сповзає набік, в твань і нечистоти,

Вже ніхто не бере Старий Заповіт у руки,

Бо не час зараз думати... про чесноти!

 

4

Два слова – р о з п а ч  і  г р о ш і – й морок триває,

І більма її зіниць блищать, мов сльота,

Звідки йде вона?.. для себе цю суть ховає,

Куди вона йде?.. напевно – де  н і щ о т а!

 

5

На таку ото  відьму схоже

Людство, що нині плаче  і кпить;

— Як історія?.. знає лиш: «к р о в і!..», аж кров кипить.

Як громада?... Та їм самі лише – «г р о ш і!...  г р о ш і!..»