Посестри. Часопис №168 / Насправді Інше місто
Післямова до книжки:
Надія Мориквас. Літоописання: від Юрка Покальчука до Дари Корній. Львів: Видавництво «Апріорі», 2021. 336 с.
Бо це таки справді інше місто. В чому неодноразово доводилось переконувати своїх співрозмовників – тих, які стають гостями чи туристами, і тих, які сюди приїхали надовше. Хтось із тих надовших вловлює цілковиту умовність Львова (а навіть умовність ти чи тих львівських особливостей та акцентів), а хтось і зовсім не тямить її, так і не збагнувши, що сáме тут важливе і варте уваги та пам’яті, а що їх не потребує. І врешті – що є такого, що не вирізняє це місто, в тім числі у сфері культури, від інших міст. Бо універсальність і глобальність Львова, зокрема й у тому, що це просто місто, просто населений пункт, просто інфраструктурне утворення, призначене для фізичного, суспільного і культурного функціювання людини. Не більше, не менше. А вже потім – усе решта.
Тож іншість Львова в певному сенсі – в його не-іншості, в тому, що він не зовсім такий, яким є зверху, яким є у тому сприйнятті, що з ним летять сюди, наче метелики на вогонь свічкового ґнотика, люди з інших країв. Він інакший, бо не застиглий, бо, відверто кажучи, дозволяє (а навіть спокійнісінько сприяє) ставатися тут глобальнішим речам, хоч вони й не завжди достатньо гучні. Він дозволяє собі бути гнучким із тими, хто прибуває.
Феноменологічна категорія дух часу передбачає не лише вплив середовища та культурних контекстів на індивідуальність, але й свідчить про зворотний процес: індивідуальність, народжена тут, наділена особливою здатністю занурюватися у свій внутрішній світ, відтак створювати самобутню мистецьку реальність саме тут, у своєму місті. Ця несамовитість творчої уяви, що має свій географічний локус-вимір створення, раніше чи пізніше у свідомості тих, хто пізнає місто певного періоду, стає не менш важливою ознакою духу часу. Тобто митець не лише поповнює та увиразнює дух часу, але й може трансформувати, розвернути його, зміфологізувати і пере-наповнити. Хай навіть у сприйнятті зацікавлених містом це станеться трохи пізніше: прецінь цей процес теж потребує певного часу. Назву це львівським ефектом Франка, львівським ефектом Антонича або ж дрогобицьким ефектом Шульца.
Це свідчить про те, що узагальнена, якась, так би мовити, колективна особливість культурного простору міста може бути ефемерністю: чимось, що є, але чого водночас і нема. І що цей простір культури подекуди формують мало не випадкові символічні прибульці, які, народившись тут (Шульц у Дрогобичі, Лем у Львові) або ж приїхавши і тут закоренившись (Франко та Антонич у Львові), – випадково-щасливо наповнюють свої міста: не лише проходами своїх дивакуватих постáв, але й певним відсвіженням, досягненням ментальної «точки нуль» (позичу в Артема Чеха). Тобто, по суті, переживають космогонічне. І це двосторонній процес, не лише їхній, авторський. Читачі до цього мають абсолютно безпосередній стосунок – то їхнє місто, то їхні письменники, «то їхнє море»... Що ж, пощастило цим містам[1]. А могло ж пощастити іншим!
Застережуся, що це не універсальна і аж ніяк не стовідсоткова модель. «Закони фізики ніхто не відміняв» – цю апломбну фразу не раз доводиться чути, і в ній є цілковита правда, в нашому ж випадку йдеться про закон культурного тяжіння рідного чи о-рідненого простору. Але про зворотний рівень формування духу часу теж варто пам’ятати.
Надія Мориквас своїми писаннями про Львів не схожа на згаданих письменників цілковито. Проте її львівське трикнижжя («Спокуса вічністю»[2] – «За нас – у Львові» – «Люди свого часу») своїм фокусом скероване туди ж: це перебування у такому ж полі письма. Письма, яке, з одного боку, робить приватну призму домінантною, подекуди доходячи аж до якоїсь межі («хіба це важливо?» – одне з перманентних питань першого читання, наприклад «Спокуси вічністю»). А з іншого боку, своєю субтельною увагою до фактів, подій, локацій, настрою, промовлених фраз та виконаних жестів, словом, до топосу, тропосу і антропосу, це письмо стає ніби епосом, ніби літописом. Щоправда, епосом не прирослого до землі могутнього співця, а радше пташки, яку, до речі, можна і сполохати.
«Власне кажучи, дійсність не існує. Є тільки одна правда і дійсність – та, яку створив митець...», – так стверджував уже згаданий сьогодні Бруно Шульц. Завжди застерігаю, що це твердження треба розуміти як своєрідну закручену метафору. Але воно вкотре пригадує, якими важливими у світі культури є слова, яким важливим є наратив і яку силу можуть мати його плетива. «Все, що гарно кимось сказане, – стає моїм», – пригадує Андрій Содомора Сенеку. Усе, кимось гарно пережите, – стає моїм. Усе, що було кимось гарно пережите і, врешті, стало кимось доречно розказане, – стає моїм. Досягти цього ефекту Надії Мориквас вдалося: легкі шаржові обриси і шармові описи; майже постійна кореляція між внутрішньою синестезією сприйняття всього – і зовнішніми обставинами; меланхолія, що не стає наріканням, злобою, понурістю чи якоюсь застиглістю[3]…
Львів у книжках Надії Мориквас викликає післясмак інакшості, провокує і пропонує бачити його якимось іншим, іще інакшим[4]. Яка ж це інакшість?
Це інакшість просторова.
Насправді, як уже було сказано, це зовсім не те місто, яким його собі часто уявляють. Звісно, всі ці уявлення становлять такууу строкатість, що часом годі укласти її в певну цілість. Тож маємо тонку межу: що варте уваги, а що ні; і загалом: чи варто цю строкатість уявлень про Львів складати в якусь концепцію, носитися з нею, звертати на неї увагу, чи, може, ні? Розвіяти її з вітром пошвидше і подалі, чи, навпаки, вважати цінністю? В кожному разі, скажу хіба те, що в самому Львові є багато міст зі своїми сегментами, шарами, рівнями. Тут – місце провінційним виявам суспільних явищ, стандартів спілкування і ведення справ, та водночас тут – місце для втілення універсалій у мистецтві, для вирішення глобальніших проблем людської свідомості й підсвідомості, загалом людської екзистенції, та й просто – людських почувань. От хоча би згадаю Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Дебору Фоґель, Станіслава Лема, Галину Крук... І це лише література.
Також це інакшість часова.
Львів кожного періоду – це різне місто. Подекуди з досить великими відмінностями. І от, наприклад, Львів Надії Мориквас, що його пропонованою книжкою пригадано і, по суті, повторно презентовано, це ж насправді інший Львів порівняно з тим, яким він є зараз. Авторка носиться з ідеєю описати час, записати його[5], щоправда, важливе уточнення: вона додає у словосполучення частку «б», тож чесно зізнається, що це прагнення неможливе до реалізації вповні. Втім, потреба ловити певні часові сегменти, якою б це умовністю не було, – не менш важлива та актуальна. І це може бути сучасною панацеєю – принаймні для людей культури – яку шукати мову, якí шукати засоби для фіксації невловимих періодів, втілених в атмосфері, способі спілкування, в якихось стандартах та уявленнях про світ, про себе, про місто, взагалі про все... Особливо тепер, коли інтервал поміж хвилями змін досить малий, якщо й узагалі помітний. Десять років нині вважається набагато більшим проміжком, аніж це було кількома десятиліттями раніше.
Згадана книжка, що вийшла минулого року, має назву «Люди свого часу», що, звісно, не конче вписується в парадигму сучасних красивих заголовкових формулювань: так, назва проста і не блищить. Але вона вкрай влучна; а влучна назва – передусім концептуальна. А взагалі маю сказати, що це – доречна назва. І, знову ж таки, двостороння. З одного боку, йдеться про людей, які – волею долі, волею обставин, Божою волею – належать своєму часові. Та, з іншого боку, це теж – і наш час… Бо ж той час може пере-транспортуватися і наново відбутися через ефект відлуння. Здавалось би, звична річ – відлуння... Та виявляється, що це ефективно працює. Бароковий німець Ґеорґ Фрідріх Гендель про композиторів попередньої епохи сказав: залиште стару музику мертвим. Цікаво, щó б він сказав, якби дізнався, що у 21-му столітті багато хто занурюється у світ і настрій музики Ренесансу, а вона виявляється напрочуд суголосною. Може, визнав би, що ефект відлуння працює.
Кінець 1990-х – початок 2000-х – це, без сумніву, своєрідна западина в історії літературного життя Львова. Не так багато свідчень і я-документів. Якщо вони і є, то слабо відомі зацікавленій публіці. Книжки Надії Мориквас цю западину вирівнюють, до того ж – і це найголовніше – зовсім без повчального тону чи якихось претензій у бік молодших поколінь. Презумпція вини, яку не раз викликають у молодших поколінь представники покоління старшого, – це вже ситуація, так би мовити, архетипна. Неодноразово доводилося ловити посил, які ж ті молодші мають бути вирозумілі та уважні до досвідів своїх попередників, як дбайливо мають усе зберегти, описати, а головне – прочути, відчути, зрозуміти і найголовніше – оцінити і прославити. І водночас, залишатися чемними і не затьмарювати своїх славних патронів. Неефективність такої ситуації, думаю, зрозуміла. Надія Мориквас робить по-іншому: вона відчуває природний і якийсь пташино-легкий обов'язок розповідати про людей, місця та ідеї Львова межі тисячоліть, при цьому її адресатами є не конче уявні нащадки. Вона пише для всіх, хто впізнáє себе, вона пише для свого середовища, але, без сумніву, вона пише і для майбутнього[6], воднораз забезпечуючи потенційну увагу до себе. До речі, авторка пише і для себе. Це не егоїзм авто-канонізації. Це природна потреба розповідати свою історію: а своя історія у випадку Надії Мориквас – це аж ніяк не історія про себе, це історія своїм письмом і своїм сприйняттям всього того, що належить нам, до чого відтепер маємо доступ усі ми.
Межа століть (тисячоліть?) – це час своєї інфраструктури, час досконалого безфейсбуччя, час лише вареної, не-машинної міцної кави, постімперський постмодерний час виниклого в місті інтернету, який ще не домінує… А може, ця тріщина часу, цей осколок століть, цей проміжний згусток років якраз найбільше й цікавий своєю інфраструктурою культури? Надії Мориквас вдалося передати невловимі тонкощі, розкрити-зрадити його чуттєві й мисленнєві нюанси. Ми ще не відчитали їх, але неодмінно це зробимо: авторка своїм письмом надмірно не закодовує... Лишень шкодую, що до пропонованого видання не входить «Спокуса вічністю».
Патетично кажучи, це дуже важливо, що авторка проявила старання і записала своє місто. Попри можливі скептичні коментарі (до і після). Попри можливі авто-сумніви. Бо ж у світовому вимірі часу й простору її герой – це маленький світочас, який, не опинися б вона серед нас, просто відійшов би собі так само, як і прийшов. Може, навіть більше, аніж те, яким є світ її людей, якою є атмосфера їхніх уявлень про себе і про своє місто, якою є їхня творчість, зрештою, чи стане вона важливою опісля – мене цікавить феномен авторки. Письменниці, яка хоче про все це розповідати у двох режимах: у режимі повноцінної учасниці товариства з бажанням тусуватися і цілком природно розчинятися в ньому, а також у режимі тієї, яка постійно запам’ятовує, і по два рази, а то й по декілька разів – переживає раніше прожите і сказане в середовищі. В цьому вона, звісно, часо-просторовий стратег, людина, що, роблячи крок назад, воднораз крокує вперед... Зовсім не дивно, що ця риса, серед іншого, має вияв певної динамічності у контакті з різними поколіннями, в тім числі з молодим, а навіть наймолодшим.
Десь у такому контексті з’явилося й наше з пані Надією спілкування. Спілкування з рисами повноцінного діалогу, щоправда, з її боку – не лише з розповідями, але й із перманентними запитаннями і сумнівами. Допитується: «Чи насправді важливим є те, про що розповідаю, чи доречно фіксувати ці рефлексії та імпресії, портрети людей, ситуації, пов’язані з ними?..» Кажу: «Ваша віра в те, що це важливо, передається читачеві вкупі зі стилістичними експериментами та обов’язковістю хроністки».
Про її героїв точно скажуть: «романтики». Втім, бути «романтиком» – це не бути якимось анахронізмом, натомість утілювати певний набір ознак і властивостей. Не більше, не менше. І книжка ця, без сумніву, й про них – романтиків у цілком конкретному та цілісному значенні. Впертих та інфраструктурно цілеспрямованих людей, які добре відчувають і свідомо розуміють, у яких обставинах мають нагоду перебувати. У передмові до книжки – цілком новому тексті – авторка якнайточніше артикулює те, про яку (романтичну) людину в самій собі і про яких (романтичних) людей поруч себе їй ідеться. Людей, що аж ніяк не є поза сучасністю, зрештою, людей, не позбавлених відчуття будь-якого часу. Людей, що просто вірні собі. Людей, що вірні.
Вона вірна своєму мікро-простору великого мистецького міста, вона має свою доцільну роль у великому місті культури, вона вірна цьому віртуальному безмежжю у населеному пункті, що обмежений своїми рамками хіба фізично. Начебто хоче подякувати, як Коцюбинський кононівським полям у «Intermezzo», своїй Левандівці, своїй вулиці Крушельницької, пізніше й своїм Винникам – за все те, що відбувалося саме тут. Кожен із цих локусів неодмінно присутній в її текстах, навіть більше – прочування міні-простору у неї наскрізне.
Вона вірна своєму часові. Ні, вона з нами, тут і сьогодні, проте вперта звичкою не розвіювати ще не записаний час.
Здається, вона таки його записала.
І тепер – натхненно й уперто – нам пора записувати свій час.
2021
Данило Ільницький. Насправді Інше місто: загальні роздуми [післямова] // Надія Мориквас. Літоописання: від Юрка Покальчука до Дари Корній. Львів: Видавництво «Апріорі», 2021. С. 327–335.
