Посестри. Часопис №166 / Втеча Ельзи, мешканки Мазурів
1.
Тікали ми на захід, до моря, мама вже була хвора. Напередодні
ми мусили віддати найкращих коней для війська. Залишилися в нас
дві вагітні кобили. Жінку з п’ятьма дітьми взяли ми на віз.
Страшною була розлука з ними в Оліві. Діти весь час губилися, особливо старші.
З найкращих простирадел ми зробили собі рюкзаки.
Тримали в них білизну, ложки.
Поки були ми в Пруссії, в закинутих будинках знаходили
якусь їжу собі й коням, потім вже нічого не було.
Переселення народів.
Найгіршим видався перехід по льоду, через косу.
Там хотіли ми покінчити з життям. Мусили брати поранених
німецьких солдатів – тягнули ми їх на ношах
по січневих дюнах. Потім з-за карликових сосен
я дивилася на вмерзлі в лід, похилені буйки, покинутий багаж. Колонна катерів і паромів позаду криголама прямувала на північ. Ми не змогли вирушити.
2.
Приблизно місяць кочували ми в Гданську, коли зайняли його в березні росіяни; бомбардувальники літали низько,
ми ховалися від обстрілів у підвалах. Тоді Броніславу зґвалтували
чотирнадцять разів поспіль. Ми були молоді, мені було 24 роки. Коли вони увійшли,
ми перемазалися, щоб виглядати більш старшими і потворними. Згодом нам
було вже все одно. Люди бачили, що росіяни з нами робили, і в їхніх очах був жах.
Стільки лежало трупів людських і трупів тварин. Дні пустилися берега.
Все відійшло, а сьогодні, зі снігом, повернулося.
Наче лід, розтоплений теплою хвилею, – моя пам’ять.
