Посестри. Часопис №166 / Втеча Ельзи, мешканки Мазурів

1.

Тікали ми на захід, до моря, мама вже була хвора. Напередодні

ми мусили віддати найкращих коней для війська. Залишилися в нас

дві вагітні кобили. Жінку з п’ятьма дітьми взяли ми на віз.

 

Страшною була розлука з ними в Оліві. Діти весь час губилися, особливо старші.

З найкращих простирадел ми зробили собі рюкзаки.

Тримали в них білизну, ложки.

 

Поки були ми в Пруссії, в закинутих будинках знаходили

якусь їжу собі й коням, потім вже нічого не було.

Переселення народів.

 

Найгіршим видався перехід по льоду, через косу.

Там хотіли ми покінчити з життям. Мусили брати поранених

німецьких солдатів – тягнули ми їх на ношах

 

по січневих дюнах. Потім з-за карликових сосен

я дивилася на вмерзлі в лід, похилені буйки, покинутий багаж. Колонна катерів і паромів позаду криголама прямувала на північ. Ми не змогли вирушити.

2.

Приблизно місяць кочували ми в Гданську, коли зайняли його в березні росіяни; бомбардувальники літали низько,

ми ховалися від обстрілів у підвалах. Тоді Броніславу зґвалтували

 

чотирнадцять разів поспіль. Ми були молоді, мені було 24 роки. Коли вони увійшли,

ми перемазалися, щоб виглядати більш старшими і потворними. Згодом нам

було вже все одно. Люди бачили, що росіяни з нами робили, і в їхніх очах був жах.

 

Стільки лежало трупів людських і трупів тварин. Дні пустилися берега.

Все відійшло, а сьогодні, зі снігом,  повернулося.

Наче лід, розтоплений теплою хвилею, – моя пам’ять.