Посестри. Часопис №166 / Вовки

Крижана повня, вилизаний вітром сніг, свіжі сліди.

 

Звір зі сталевими очима стоїть біля насоса.

 

«Дивись, – каже чоловік, – цей вовк гнав мене аж від Пілаків».

Кінець січня, почалася тічка у вовків, голодною зграєю гнали

вони, приваблені запахом кінського поту. Чоловік не взяв з собою зброї,

адже він поїхав організовувати людей на вивіз деревини

до лісопильні в Огонках.

 

Було в нього тільки клеймо для стовбурів на довгому руків’ї. Однією рукою він щосили стискав віжки,

бо коні – в клубах снігу – неслися як скажені, а другою –

відмахувався цим клеймом.

Важке дихання вовка відчував потилицею. Добре, що ворота

 

на лісниче подвір’я і стодолу я залишила відчиненими,

як завжди, коли він мав повернутися

ввечері. Він в’їжджав туди, розпрягав коней і заводив до стайні.

Але цього разу я чула їх у стодолі, охоплених страхом.

 

На узліссі, де розрослася ожина,

вовки здалися, тільки один забіг у двір.

Я знала, що вони добре читають сліди.

Знала, як полюють на оленів, лосів.

Біжать поруч, намагаються вбити зуби

в зад жертви, хочуть дістатися до боків і живота, роздерти морду,

голову, доки втрата крові, розрив м’язів не послаблять її, не змусять впасти на землю.

 

«Візьми дровеняку», – сказав чоловік, топили ми тоді дровами, вони лежали, ялинові, між піччю і стіною. «Візьми і кинь в нього,

щоб з двору пішов!»

 

я стала кидати сукуваті поліна.

 

Собаки розбрехалися по всьому сільцю, коли вовк повільно віддалявся.