Посестри. Часопис №164 / Колобок 2

От він і викотився за двері, он-де він котиться у дворі.

Лиш відвернулась – Гуп! – перескочив через поріг.

Була б зловила, але за що? Він – сама лише голова.

Була б побігла і на весь світ голосила би: «Постривай!» –

Але стояла, і собі думала: «Байдуже, Ти – мій хліб.

Ти від батька втік, Ти від бога втік, Ти прозрів й осліп,

Але я Тебе бачу добре і, мабуть, бачитиму завжди.

Тож тепер вже не мушу навіть Тобі вигукувати: «Зажди!»

В нас з Тобою із того ж самого тіста пухкі боки.

Я би обняла, та в мене також ні спини, ані руки.

Теж замішена в цій землі, серед попелу та іржі.

Ти від баби втік, Ти від бомби втік, то собі й біжи.

Тут роззявлених пащ удосталь, тож Ти котись».

Я ж бо знаю, ми ще з Тобою побачимося колись.

Хтось постукає в двері й мені відповість «Свої!»

І я вийду спокійно, скажу: «Ніхто ж “го таки не з"їв».