Посестри. Часопис №162 / Заборонена година

Простір і час, у якому ми не повинні перебувати – проте говоримо про умовне місце й умовну мить, що ми їх вибороли. Стаємо вище обмежень, виходимо в природність і глибинні потреби: інші, ніж насаджені нам умовності й обмеження.

У віршах Олега Коцарева панує несподівана поетичність: бачимо буденне, яке в тексті стає естетичною учтою:

вночі на дамбі не вимкнули світло

чорний світ поступово
розпадався
на таємне свято кольорів
[на галявині ж?]
і тільки дамба
 
дивись-дивуйся
яка нормальна і правильна
відсутність людей у цій порожній ночі холодній
 
яка м’яка ця заборонена година
[навіть птахи від холоду
з’єднали свої трикутники]

І знову про природне: Юліан Тувім, поляк із вибору, в одному із найважливіших текстів польської культури про самоідентифікацію, у статті «Ми, євреї польські», окреслює себе як незалежну людину на противагу умовним поділам і класифікаціям (переклала Світлана Бреславська):

Я – поляк, бо мені так подобається. Це – моя цілком приватна справа, про яку я не маю наміру звітувати, пояснювати щось, роз’яснювати чи обґрунтовувати. Я не ділю поляків на «вроджених» і «невроджених», залишаючи це вродженим і невродженим расистам, рідним і нерідним гітлерівцям. Я ділю поляків, як і євреїв, як і інші народи, на розумних і дурних, чесних і злодіїв, інтелігентних і тупих, цікавих і нудних, скривджених і тих, хто кривдить, джентльменів і не-джентльменів тощо.

Ми продовжуємо публікацію повісті Пьотра Прокоп'яка «Місяцевий Петрусь», також у перекладі Світлани Бреславської. Це художній документ, який свідчить на користь природності людської поведінки в нелюдських умовах історичного божевілля.

У перекладах віршів Юліана Тувіма, які здійснила Маріанна Кіяновська, постає світ, який лише на перший погляд може видаватися фантазійним, міфологічним. За ближчого розгляду образи виявляються паралельною лінією – небанальною та барвистою – до речей прозаїчних і щоденних. Це також слова про мить, про час і місцину, про тут-і-зараз, під натиском заборон та можливих осудів:

А як не сміятись? Удосвіта лежу собі серед лісу,
Копитом б’ючи об стовбур сосни. Птахи наді мною –
І сонце. Тому сміюся – бог-цап, чарівний гульвіса,
Аж хащі, кущі і трави дрижать, сміх іде луною.
 
Лежу, козел геніальний. А встану – почну літати.
Почну гримотіти, стукну, аж  гомін піде між листя.
Й затягну наяду з річки на ложе із рути-м’яти –
Юну мірошниківну, мідноволосу Христю.