Посестри. Часопис №160 / Історія повстання у Варшавському гетто в особах

В українському перекладі у видавництві «Дух і Літера» з’явився документ, здатний допомогти дізнатися дещо важливе про історію двадцятого століття, єврейську історію, історію Польщі та Європи, історію Другої світової війни, Голокосту, людини під час війн і геноцидів. Тобто про те, про що ми маємо уявлення, але завжди бракує деталей. Книжка «І знову по колу» складена з інтерв’ю, які в різні роки (три десятиліття: вісімдесяті, дев’яності та двотисячні) взяла в учасників та учасниць повстання у Варшавському гетто польська журналістка, есеїстка, дослідниця та письменниця Ханка Ґрупінська. Утримуючись від своїх узагальнень і присудів, керуючи лише структурою запитань, Ґрупінська надала книжці єдино можливої суті – особистісного виміру легендарного повстання у квітні 1943 року.

Основну частину цих розмов переклала письменниця, моя дружина, Юлія Стахівська, але один із розділів (за збігом, це чи не найколоритніша розмова, з Мареком Едельманом) випало перекласти мені. У деяких інших розділах я був напохваті з різними дрібницями. Спогади про переклад – особливі. Це було одне з перших робочих замовлень, отриманих навесні 2022-го, невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення. Воно підтримало наш хиткий біженський бюджет, але також допомогло якоюсь мірою відновити внутрішню рівновагу та інтелектуальну спроможність після шоку і хаосу перших днів тижнів війни. Читання і систематична розумова праця (наскільки в тих обставинах, коли сил і часу було негусто, взагалі йшлося про систематичність) взагалі виявились у цьому сенсі вельми ефективними. Власне, я помітив це ще раніше, в лютому, коли, діставшись із Бучі до Ужгорода, побачив у квартирі добрих людей, котрі дали нам із дочкою прихисток, книжку Томаса Манна «Доктор Фаустус» та прийняв неочевидне, але по-своєму рятівне рішення взятися її перечитати...

Читати (а тим паче перекладати) розмови про Другу світову війну в дні іншої страшної війни, звісно, емоційно непросто. Жахіття нацистської окупації, безнадійного повстання та нелюдських практик «розв’язання єврейського питання» накладаються, множаться на сьогоднішні реалії. Зрозуміло, що основна барва книжки трагічна. Повстанці розповідають про крах ілюзій на зразок «німці не можуть просто так брати й нищити всіх євреїв поспіль» (насправді, дехто не розлучився з цією думкою навіть перед брамою умовного Майданека чи Освєнцима). Про нескінченне людоловство на вулицях міст. Про переховування – нерідко марне – у підвалах, каналізаціях, на горищах. Про нерівні бої з нацистами. Про постійні втрати і смерті.

Однак є тут і свої підбадьорливі моменти. Адже «І знову по колу» – все-таки, книжка розмов із тими, кому пощастило, хто врятувались. А ще з цих інтерв’ю, багато в чому присвячених усіляким подробицям подій 1940-х, вимальовується  істина, що навіть у нестерпних умовах гетто тривало життя, яке складалося не лише з біди. Людські стосунки, торгівля, роздуми та ідейні суперечки, розваги, включно з самогоном, парадоксальні збіги обставин і дивовижні порятунки... Характерна історія-чудо від Арона Кармі, як він зайшов, як замовити фальшиві документи в подружжя, що займалося контрабандою продуктів до гетто через дірки в мурі. Саме тоді до їхньої квартири нагодилися німці з обшуком. Що робити з євреєм-підпільником? Господині спало на думку замкнути його в сусідній порожній квартирі, де вони ховали свій крам.

І замкнула мене на цьому третьому поверсі. Я знав, що німці прийдуть із обшуком. А в цій квартирі нічого не було – тільки стіл і кілька стільців, а на столі лежала така військова ковдра, і ще була шафа.

Ніде сховатись?

Так. А був вечір. Вікна треба завішувати, але вони там нагорі не жили, й вікна були голі. Через вікно я побачив чоловіка Хлопікової та німців. Де ж мені заховатися, що робити? Залишалася та шафа. Відчинив її. А там – ковбаса, хустки якісь... І я вирішив, що якщо вони прийдуть робити обшук, то насамперед зазирнуть до шафи. Знову подивився на зелену ковдру. Подумав – є наказ про світломаскування. Заліз на вікно та розправив цю ковдру, тримав її за краєчки, а знизу притиснув. І стояв так на підвіконні. І ось чую, що вони вже йдуть до цієї квартири. Він відмикає замок і заходить усередину. Починає розмовляти з німцями. І цей Єруміняк – о! згадав зараз його прізвище – починає їм казати: «Я вам дам ковбаси та горілки...». І поклав гроші на стіл, хотів їх підкупити. І йому вдалось.

Як довго ви стояли в цьому вікні?

Як довго? Місяць! Я не можу сказати, як довго це тривало – може, п’ятнадцять, може, двадцять хвилин. За мить ці поляки повернулися до тієї квартири й почали мене цілувати. «Як ти таке вигадав? Ми були вже впевнені, що нам кінець. Якщо ти таке пережив, то й війну переживеш!».

Ханці Ґрупінській вдалося зробити ці інтерв’ю дуже індивідуальними, портретними. Кожен розділ показує і характер, почуття свого героя чи героїні, і їхні інтелектуальні риси – насамперед через осмислення й аналіз подій повстання у Варшавському гетто post factum. Добре, що Ґрупінська витримала такий баланс: не змалювати лише «звичайні людські образи», але також не зупинитися на суто історичному матеріалі, фактах, місцях, особах, причинах і наслідках. Можливо, саме тут є секрет, через який інтерв’ю затягують і запам’ятовуються.

Ось Маша Ґляйтман-Путтермільх, її розповіді чіткі та напрочуд детальні. Сама героїня справляє враження людини діяльної, енергійної. Цікава риса: врівноваженість оповіді Ґляйтман-Путтермільх, здається, досягається не через гіркі жарти, цинізм чи «блаженність», тобто умовно «зовнішні» компенсації, але через методичну увагу до пережитого й обраного для розмови, через поєднання різних епізодів, страшніших та оптимістичніших.

У нестерпних умовах ми були в тій каналізації. Я просто не можу це передати. Це було... Пам’ятаю, я була близька до самогубства. Не кажу вже про голод, але все інше! Ми були змучені, були у відчаї. Шлойме Альтерман з групи Ґутмана піднімав мені дух. Казав: «Іще трохи, от побачиш, ми вийдемо та врятуємось». А в Єгуди була така сильна воля до життя! Він рятувався цією гнійною водою. Отож, коли Цивія звернулася до них, Шлямек замислився, і Адольф теж на мить завагався. Тоді Цивія сказала: «Ми чекаємо на вас, ідіть!». Ми вийшли, а Шлямек не зміг повернутись. Коли вони прийшли, німці були вже біля люка на Простій... Ми виходили дуже швидко. Одне за одним, одне за одним. І вкладалися на дні вантажівки. Німців іще не було. А ми були подібні до трупів. Це вийшли трупи, вимазані гноєм трупи!

Чи були якісь поляки, які вас бачили?

Так, так. Одразу утворилося ціле коло.

Котра це була година?

Це вже був день. Гарний травневий ранок.(...)

Скільки людей могло бути в тій другій групі?

Не так багато. Але хто знає, чи всі вийшли? Може, частина залишилася в каналізації. Нас вийшло сорок людей.

І сорок людей влізли в ту вантажівку?

Одне на одного.

Або – Марек Едельман, герой «мого» розділу (властиво, двох розділів, адже з Едельманом Ґрупінська провела дві розмови, вони розпочинають і завершують книжку). Яскравий, енергійний, брутальний, жартівливий і дратівливий, скептичний і токсичний. Один із лідерів повстання та засновників Єврейської бойової організації. Це він заснував традицію приносити до пам’ятника Героям гетто нарциси щороку 19 квітня, у річницю повстання, адже того дня Едельману щоразу передавала нарциси якась загадкова анонімна особа. Судження Едельмана в «І знову по колу» гострі, неполіткоректні, категоричні й мінливі. Чим і привертають увагу та показують конфліктні, проблемні зони. Марек Едельман критичний і до свого середовища, і до польського політичного простору, і до єврейського – та, напевно, до всіх.

Свою першу подорож до Ізраїлю в п’ятдесятих роках ти скоротив на кілька днів. Чому?

Бо мені Антек морочив голову. Взяв мене на триденну екскурсію по Ізраїлю. Ми об’їхали все: Мертве море, пустелю і таке інше. Мені там дуже подобалось. Ми повернулися до кібуцу, й він мене питає: «Ну як?». Я кажу: «Пречудово». «Але що тобі найбільше сподобалось?». Ну, я й відповідаю: «Краєвиди, природа». «А ти не бачиш цих заводів?». «У Польщі є й більші». «Але ці збудували євреї!». «Ну, то й що?». І так слово за словом, і він мені каже: «Ти зобов’язаний тут лишитися!». «Поцілуй мене в дупу», – сказав я та грюкнув дверима. Наступного дня Антек приїхав до аеропорту, хотів дати мені шоколадку, а я не люблю шоколад. Сказав йому: «Відчепись».

(...)

Скільки років в Ізраїлі не казали жодного доброго слова про те, що тут сталося? Вони казали: ми – єврейський народ, бо ми боремося з арабами. А вони – дали себе вирізати. І, власне, дотепер ці нові євреї думають тільки про себе. Відмежувалися від єврейського народу з Європи і вдають, що можуть збудувати власну культуру. Викреслили цілі прекрасні століття.

Ти дуже шкодуєш про це?

Слухай, я вважаю, що можна було щось із цього врятувати, але вони не хотіли. І тепер пишуть мовою без традиції, а про те, що мали, навіть не пам’ятають. Євреї були європейцями, а Ізраїль буде державою арабської культури. Я нічого проти цього не маю, але з єврейством це вже має небагато спільного. Бо єврейство було в Європі!

(...)

Чи мучило тебе те, що ти мусив багато пересиджувати?

Ні-і, ні. Я лінивий.

Це тепер, але тоді, мабуть, ти не був лінивим?

Я завжди був лінивий. І коли підірвали той бункер, я спав.

Це ти так кажеш.

Це правда. Я б сказав, якби було інакше.

Але ж прокинувся?

Коли вони закінчили.

То що ти робив між двома повстаннями, якщо не міг багато виходити?

Здебільшого пив горілку.

І в тебе тоді була дівчина.

Чудова дівчина.

Співрозмовники і співрозмовниці Ханки Ґрупінської під час праці над книжкою перебували, вочевидь, уже на такій відстані (часовій і смисловій, життєвій) від подій Другої світової війни, що доволі спокійно дозволяли собі бути критичними до інших, до себе, одне до одного. Але й до певного традиційного, міфологізованого сприйняття повстання теж.

Наприклад, Казік Ратайзер ставив під запитання навіть деякі підвалини концепції повстання:

Більшість людей у гетто вважало, що будь-який опір призведе до цілковитої ліквідації гетто. Вони довго не вірили, що німці вирішили винищити євреїв у Польщі чи навіть у Європі. І тому вважали, що підпільна діяльність принесе нам лихо. Зміни відбувалися з часом. Знаєш, я сьогодні ставлю собі дуже складне запитання, на яке не знаходжу чіткої відповіді. Тоді я взагалі над таким не замислювався. Нещодавно намагався розмовляти про це з Мареком. Запитання таке: хто нам дав право вирішувати долю інших людей? Може, хтось би врятувався, якби не було повстання в гетто.

Чи означає це, що в тебе сьогодні немає однозначної відповіді на запитання про те, яка позиція була тоді правильніша?

Ні, в мене немає такої відповіді. Я знаю, що для нас тоді існувала лише одна позиція. Але запитую: чи мали ми моральне право приймати рішення за інших? Знаєш, інша справа, коли маєш Сейм чи Кнессет, і представники суспільства вирішують від імені інших, що треба йти на війну. А тут? Ми були самозванці, які тривалий час діяли всупереч волі більшості. Ну, що ти думаєш?

Якось я це все простіше мислю, і сама тут, мабуть, не поставила б запитання про моральне право. Але розумію, коли ти його ставиш. Моя відповідь однозначна – так. Думаю, що рішення про опір було декларацією відповідальності за себе та інших.

Для мене це не так очевидно. Я б хотів, щоб ми могли над цим поміркувати. Та поза тим, я тобі скажу, що не мислив такими категоріями. Я думав про себе та про те, як я помру. Не хотілося задихнутися в газовій камері. Легше загинути в бою, просто швидше. Усі ці фрази: повстання було для історії, для народу, для єврейської честі й так далі – малопереконливі для мене. Ці слова гарні для вчених. Хто про це тоді думав? Знаєш, потім тут, в Ізраїлі, казали: яке велике щастя, що зробили те повстання, бо інакше що? Яка ганьба була б для єврейського народу! Якби я тоді знав, що вони таке казатимуть, то не робив би цього!!! Я вважаю, що найважливішим є людське життя, а не честь і таке інше. Щоб ти мене добре зрозуміла. Я не кажу: людське життя за будь-яку ціну. Ні. Я не про ситуації, коли людина поводиться нікчемно, щоб вижити. Я лише ставлю це єдине запитання: яке ми мали право вирішувати за інших? Але ніхто не хоче про це думати. Усім це здається таким очевидним.

Ханка Ґрупінська в «І знову по колу» не пропонує своїх висновків, не пропагує своїх позицій – та подекуди в її запитаннях нескладно зауважити тенденції. Вона дбає про розмаїття висловлених повстанцями думок, дбає про критичність, підживлює її, не оминаючи гострих моментів, зіткнень різних інтерпретацій подій 1943-го. Ця критичність – справді важлива риса книжки, що надихає думати, питати, шукати відповіді, не довіряти усталеним концепціям.

Дуже хотілося б, щоб подібних критичних, а не лише заряджених пропагандою видань про історію, було більше і в Україні. Зокрема, й про Голокост. У «І знову по колу» повстанці гостро говорять про колаборацію різних кіл суспільства Польщі, й не лише Польщі, з нацистами. Що, до речі, неабияк резонує з дискусіями навколо польської політики пам’яті (взяти бодай історію з «законом про Голокост»). Але в їхніх спогадах регулярно виникають також і українці як охоронці чи в інших допоміжних ролях при нацистах-окупантах. «Добрий» привід згадати, що тема української колаборації в нас досі залишається переважно полігоном для пропаганди різних напрямків і країн, а не полем пам’яті та пошуку правди.