Посестри. Часопис №159 / Симфонія

Ні оркестри, ні хору – ще не видно.

Працівники сцени розставляють стільці,

швендяють з п’юпітрами. 

Шурує хор. Виходять темні, як пінґвіни: потилиця

у потилицю, наче мандрують

до місця кладки яєць. Займають місця – сідають.

 

Стільців – забагато. Вбігає кілька

працівників, прихоплють стільці

й зникають. З’являється оркестра –

скрипалі, альтисти, віолончелісти,

підтягуються пузаті контрабасисти.

Решта – підхопивши під пахи кларнети,

флейти, валторни шукають собі місця.

З’ясовується, що стільців бракує.

А вже з лівого боку сцени виходять

співаки, що виконуватимуть «Оду до радості»

Шіллера: дві співачки – в пишних 

платтях і два співаки – в костюмах.

Вони також всідаються. Їхній час –

при кінці симфонії. Чи досидять?

 

Працівники сцени заважають дириґенту

дістатися до дириґентського пульта. Ой леле,

не можуть з тими стільцями дати собі раду.

Дириґент перечікує. Нарешті – вшалашилися.

Дириґент-старець чеберяє тонкими вольфрамовими ніжками,

схожими на дужки перегорілих жарівок –

і сходить над оркестрою – й вивищується,

оглядає усіх, поправляє лацкани

піджака – бере паличку і вдивляється 

в ноти. Аж боязко – щоби шал музики

його геть не змів.

 

З місця зривається перша скрипка –

і подає оркестрантам ноту. Коли ж настане 

ця мить початку? Поруч мене – кашляють,

перешіптуються, шурхотять програмками.

Оркестра впадає в екстаз звукової какофонії.

Налаштовуються.

 

І ось різкий рух дириґента – смички

як щогли, виструнчились в один ряд.

Гобої похитуються, флейти – готові вислизнути з рук,

Фаґоти завмерли. Труби, валторни.

виблискують щирим золотом. Лискучі деки скрипок 

і контрабасів продерті смичками,

як поношені черевики.

У спресованих нотах – усі чотири частини

симфонії. У сухих горлах співаків –

усі слова «Оди до радості». В слухачів уривається

терпець. Навіть, дириґент переминається

з ноги на ногу: і повертає голову

до першої скрипки: чи не перетягуємо?

 

Нарешті, оркестра плавно, як веслярі

на ґалері, розкачуючись, випливає

з першого такту симфонії, щоби доплисти

до часу, коли полинуть голоси хору

і коли чотири солісти наввипередки,

як комахи, впиватимуться в нотний стан значків –

щоби народити те, що випурхне на коротку мить

з тремтіння голосових зв’язок і пощипування

струн. Щоби народитись і зникнути, 

залишаючись  невидимим,

а далі: шурхотіння програмок,

діамантові запонки в манжетах, 

заборона фотографувати.

 

Бетговене Людвіґу ван, грубо краяно 

та міцно збито: і той ваш хор, і той ваш рисунок

шиллерових слів, і чергування музичних тактів –

цей метеоритний дощ звуків,

ця злива голосів. Це піднесення і падіння – 

разом із моїм збитим диханням

і спазмами в горлі.