18.05.2023

Посестри. Часопис №59 / «Modern Jazz Quartet» (фрагмент роману «Мадам»)

Однією з легенд, якими я тоді жив, була легенда джазу, зокрема в польській редакції. Стиляги героїчно таранили сталінську добронравність; Леопольд Тирманд[1], «ренегат»[2] і лібертин[3], захоплюючий письменник, незламний поборник джазу як музики цілковитої свободи та незалежності; і численні яскраві історії з життя перших джаз-бандів, зокрема їхніх лідерів, які часто-густо робили блискучу кар’єру, бували на Заході, ба навіть торкались «мекки»: США – таким був світ цієї легенди. У моїй голові роїлись образи задимлених студентських клубів та пивниць, усенічних, наркотичних jam sessions та порожніх вулиць усе ще не відбудованої з руїн Варшави, що на них удосвіта виринали з отих «підземних сховищ» смертельно виснажені та сповнені якоюсь особливою тугою джазмени. Вся ця фантасмагорія поневолювала важковловимими чарами і викликала бажання пережити щось подібне.

 

Не зволікаючи, я вирішив створити гурт. Зібрав колег, які, як і я, брали уроки музики та вміли грати на якомусь інструменті, і переконав разом лабати джаз. Ми сформували квартет: фортепіано, труба, ударні, контрабас – і почали репетиції. Вони відбувались після уроків у опустілому спортзалі. На жаль, вони мали мало спільного з моїми мареннями. Замість дурманних клубів тютюнового диму, парів алкоголю та французьких парфумів, урок фізкультури залишав там нудотний сморід юнацького поту; замість умов пивниці, де зустрічається богема, – атмосфери, зумовленої сутінками, тіснявою та декадентським[4] інтер’єром, – настрій обшарпаного спортзалу в яскравому світлі раннього полудня або мертвотному – жарівок; сценографія, утворена шведськими стінками, заґратованими вікнами, голою, нескінченною підлогою з горбками клепок, що на ній пасся самотній шкіряний кінь для стрибків і вправ; а, головне, сама музика, яку ми видобували, ой яка далека від майстерності славетних груп: ми не входили в легендарні транси та діонісійний шал[5], не розчинялись у божественному самозабутті імпровізації; у кращому разі демонстрували сяк-так опановане ремесло.

 

Я намагався цим не перейматись. Шукав втіху у думці, що початки завжди такі і наша година напевно ж іще проб’є. Й – аби додати запалу – уявляв, як на майбутньому концерті або шкільній вечірці ми ошелешуємо слухачів, кидаємо їх на коліна, а опісля мого сміливого соло зчиняється буря оплесків і захоплених вигуків, тоді як я, не перериваючи гри, обертаюся до аудиторії, киваю у заспокійливому жесті подяки й у ту мить встигаю завважити, як перші красуні школи пожирають мене захопленими поглядами.

 

Кілька місяців репетицій забезпечили нас понад двогодинним репертуаром, тож ми вирішили, що виступ більше не можна відкладати. Але тут перед нами постала несподівана перешкода. Про появу у школі учнівського джазового клубу, працюючого, скажімо, по суботах або неділях, ніхто навіть чути не хотів. У дирекції та педагогічній раді трактували це як скандальну трансформацію виховно-освітнього закладу у місце розваг, а далі – неодмінно – у будинок розпусти. Про те, щоб наш «Modern Jazz Quartet», як ми себе назвали, грав на шкільних дискотеках, самих по собі надзвичайно рідкісних, лише три рази на рік (карнавал, стоднівка[6] і випускний) – своєю чергою, не хотіла чути молодь. Це були вже роки сходження зірки big-beat[7], перших тріумфів Бітлів та їм подібних груп, і зростаюче покоління хотіло розважатись і танцювати лише в ритмі такої музики.

 

За такого стану справ єдиним залишеним нам шансом на виступ, і то з милості, став супровід шкільних торжеств – штивних, бездушних, нудних – повних пишномовства і бездумної декламації. Прийняття цих умов було компромісом на межі зі зрадою наших амбіцій і надій, тим більше, що якщо ми приймали пропозицію, то мусили грати лише «спокійно і культурно», а не «якісь дикі ритми або іншу котячу музику». Тож нас обмежили роллю заповнювачів пауз шкільних урочистостей, що вони мали серед учнів – з нами включно – найгіршу репутацію.

 

У підсумку наша участь у цих заходах виявилася радше фарсом і гротеском, аніж ганебним падінням. Ми грали що хотіли – тільки от в абсурдному контексті. Наприклад, знамениту «Georgię»[8] після бравурної колективної декламації «Лівого маршу» Маяковського, або якийсь блюз після істерично зачитаного віршика про страшне життя робочого люду в Сполучених Штатах, де – мовляв – «щоденно безробітні з мосту/ над річкою Гудзон стрибають сторч». Словом, це була якась жахлива бздура, відчутна всім – і залу, і нам. Чи ж у такій ситуації можна було мати бодай ілюзію, буцім ми творимо історію або беремо участь у чомусь важливому?

 

А проте сталося так, що полум’я такої віри спалахнуло на мить, власне – на мить і внаслідок вельми особливих обставин.

 

Однією з найнудніших імпрез, якими нас тоді частували, був щорічний фестиваль шкільних хорів та вокальних ансамблів. Згідно з правилами, він завжди відбувався у тій школі, що її представники минулого разу здобули головну нагороду – знаменитого «Золотого солов’я». У минулому році цей жалюгідний трофей отримав ансамбль саме з нашої школи – дурнувате «Екзотичне тріо», що спеціалізувалося на кубинському фольклорі і мало серед нас якнайгіршу репутацію. І тепер, через той їхній клятий успіх, на наші голови звалилося справжнє нещастя: організація фестивалю, «громадська робота» після уроків, і, нарешті, апогей ​​кошмару – триденне прослуховування, увінчане фіналом і концертом лауреатів, присутність на яких була абсолютно обов’язковою, адже правила за прояв гостинності господарів.

 

Реальність перевершила всі найгірші очікування. Здебільшого, через викладача вокалу, жахіття всієї школи, прозваного Євнухом за тонкий голос (героїчний тенор, як він себе класифікував) і парубоцтво – типовий неврастенік та ентузіаст, переконаний, ніби вокал, зрозуміло ж, винятково класичний, є найкращою річчю під сонцем, і готовий битись на смерть за це переконання. Він був предметом незліченних жартів і кпинів, але водночас його панічно боялись, бо, виведений із себе, він впадав у страшний шал, аж навіть давав волю рукам, а особливо – і це було найгірше – сипав макабричними погрозами, яких, щоправда, ніколи не виконував, але саме їхнє звучання доводило до нестями. Найчастіше він вдавався до наступного: «До кінця моїх днів я гнитиму у в’язниці, але цим-от інструментом, – він витягав з кишені складений ножик і відкривав лезо, – оцим тупим знаряддям комусь таки підріжу вуха!»

 

Отож, цього, м’яко кажучи, маніяка та шаленця було призначено керівником фестивалю, відповідальним за його організацію та проведення. Можна уявити, що це означало на практиці. На час заходу він став найважливішою людиною в школі. Це-бо було його свято, дні його тріумфу, але, водночас, і величезного стресу надмірної відповідальності. У стані найвищого збудження він кружляв коридорами, до всіх присікувався і контролював чи не кожен наш крок. Після уроків годинами вимучував нас репетиціями хорів. Він дістав абсолютно всіх, тож залишалось лише чекати, коли вже скінчиться це пекло.

 

В останній день фестивалю більшість учнів демонстрували ознаки глибокої депресії та отупіння. Перманентний тиск ошалілого Євнуха, який тільки й робив, що змінював щойно віддані розпорядження, і, нарешті, багатогодинне виття хорів, що, до всього, нещадно фальшивили, – значно перевищили міру нашої витривалості. Але нарешті пробила священна година кінця: відлунали останні звуки якоїсь піднесеної пісні, виконаної цьогорічними золотими лауреатами «Солов’я», шановане журі велично зоставило залу, і покинутій на саму себе молоді залишилось тільки винести стільці й очисти естраду, аби впасти у натуральну ейфорію.

 

У якийсь момент, коли належало закрити кришку фортепіано, я цього не зробив, а натомість почав ритмічно вдаряти по чотирьох клавішах, видобуваючи низхідні у мінорній гамі звуки, що у цьому простому строї становили типовий вступ до багатьох джазових композицій, зокрема знаменитого шлягеру Рея Чарльза[9] «Hit the Road Jack». Цей випадковий, здійснений несвідомо вчинок призвів до абсолютно несподіваних наслідків. Натовп зайнятих прибиранням залу учнів миттєво підхопив заданий мною ритм – почав плескати, тупцяти і вигинатись у танці. Подальші події наростали лавиною. Мої партнери з «Modern Jazz Quartet» відчули поклик крові і кинулися до інструментів. Першим до мене приєднався контрабасист, видобуваючи зі струн ті самі чотири ноти у ритмі одної восьмої. Другим на сцені з’явився барабанщик: у мить ока він скинув покривало з набору ударних, сів за барабани і виконав ефектний entrée[10] на барабанах і тарілках, після чого прихилив голову до плеча і почав зосереджено, мовби спроквола, задавати нам потрібний ритм у чверть. І тоді – ще з комори, де зберігались інструменти, – озвалась труба: спочатку кілька разів повторила за нами ці чотири електризуючі звуки вступу, а потім, коли соліст під екстатичні вигуки й оплески ступив на сцену, нарешті, пролунали перші такти основної теми.

 

Зібрання охопив справжній шал. Усі почали танцювати, смикаючись і вигинаючись, наче в конвульсіях. А на естраду заскочив іще один колега, з технічного обслуговування, підсунув мені стілець (до цього-бо я награвав стоячи), напнув на мене темні окуляри – щоб уподібнити Рею Чарльзу – підніс до моїх вуст мікрофон і збуджено прошепотів:

 

- Давай вокал![11] Не соромся!

 

Чи ж міг я не відгукнутись на так сформульований заклик? Ні, це прохання, що увібрало у себе волю заведеного натовпу, було сильнішим за перевесло[12] сорому, що здавлювало мені горло. Тож я замружився, повернув собі голос і прохрипів у мікрофон:

Hit the road Jack

and don’t you come back no more…[13]

А розтанцьована зала, як і досконало зіграна зі мною вокальна група, негайно підхопила ці слова, надаючи їм власного, сповненого рішучості змісту:

No more, no more, no more!

Мало хто розумів, про що говорить текст цієї пісні – англійська в нашій школі залишала бажати кращого – однак ці два слова, що ритмічно збиралися сходинками мінорного тризвуку[14], ці прекраснозвучні для польського вуха no more були зрозумілі для всіх і скандувались із повним усвідомленням їхнього значення.

 

Баста! Досить з нас! Ніколи, ніколи більше! Більше ніхто не витиме, а ми не мусимо слухати! Геть фестиваль хорів та вокальних колективів! Най щезнуть «Золотий соловей» і «Екзотичне тріо»! Нехай Євнуха трафить шляк, don’t let him come back no more...

No more, no more, no more!

І коли в наркотичному забутті ми, вже не відаю вкотре, з надією і полегшенням вигукували ці слова, до залу ракетою влетів наш учитель співу з таким червоним обличчям, ніби його ось-ось спіткає апоплексичний удар – і заволав своїм писклявий голоском:

 

- Що тут діється, холера ясна?!

 

І саме в цей момент відбулось щось таке, що зазвичай має місце лише в уяві або у добре зроблених фільмах – одне з тих рідкісних чудес, які людині дарує життя.

 

Як добре знають ті, хто пам’ятає твір Рей Чарльза, в останньому такті основної фрази (точніше, у його другій половині), на трьох синкопованих звуках сліпий чорношкірий співак зумисно ламає голос, аби задати блазенське питання «What you say?» – що дослівно означає «Що ти кажеш?», а фактично: «перепрошую?» або «ти щось сказала?» (звертаючись до партнерки, яка грає роль жінки, що виганяє його з дому). Мабуть, через завершення домінантою ця запитальна екскламація[15] стає – у музичному сенсі – своєрідним пуантом, одним із тих підсвідомо очікуваних чародійних моментів у музиці, що, коли таки приходить, приносить із собою дрож особливої насолоди.

 

Тож сталося так, що страшний крик Євнуха припав саме на кінець передостаннього такту фрази. На обдумування рішення я не мав ані секунди. Я видобув два перші тони останнього такту, що водночас був поверненням до відомого вступу, скривив обличчя в насмішкувату гримасу когось, хто удає, буцім щось там не розчув, і прокукурікав у бік Євнуха, котрий бовванів посеред враз остовпілого натовпу:

 

- What you say?!

 

Так, це було воно! Зала вибухнула реготом, і всіх пройняло тремтіння очищаючої радості. Однак для Євнуха це було вже занадто. Одним стрибком він сягнув мого піаніно, брутально скинув мене зі стільця, захряснув кришку і виголосив одну зі своїх найстрашніших погроз:

 

- Тобі дорого обійдеться цей виступ, шмаркачу! Ти ще посмієшся, але баранячим голосом! У кожному разі матимеш незадовільно зі співу. І я не уявляю, як ти спроможешся його виправити до кінця року.

Це був останній виступ нашого «Modern Jazz Quartet». Наступного дня його розпустили, а мене за оте, що не кажи, блискуче соло додатково відзначили трійкою за поведінку.

 

 

[1] Леопольд Тирманд (1920–1985) – польський письменник і публіцист; автор знаменитого роману «Зло», популяризатор джазу в Польщі. У 1965 році втік до США, за що був заочно засуджений в ПНР.

[2]Ренегат – людина, яка заперечує переконання її оточення і переходить на сторону супротивника; в комуністичній пропаганді це слівце часто застосовувалось для опису відщепенців, політичних опонентів та біженців.

[3] Лібертин – у розмовній мові позначає послідовника свободи, особливо моральної.

[4] Тут у значенні: витончений, ексцентричний, розкішний.

[5] Тут іронічно про розгнуздану забаву.

[6] За польською традицією – бал за сто днів перед атестатом.

[7] Big-beat (англ.) – дослівно: сильний удар; застосовують до рок-н-ролу та подібних жанрів музики, не схвалюваних ворожою до Заходу владою соціалістичних країн.

[8] «Georgia» – відома американська джазова пісня 1930 року, названа на честь штату Джорджія; широко розповсюджений шлягер Рея Чарльза.

[9] Рей Чарльз (1930–2004) – американський сліпий піаніст і джазовий вокаліст, шанований за музику, яка сформувала блюз.

[10] Вступ (англ.).

[11] Дай вокал – комічний невірний вираз; буквально: «Давай спів», «Давай голос».

[12] Джгут із скрученої соломи для перев’язування снопів.

[13] Забирайся, Джеку / й більш не повертайся… (англ.).

[14] Акорд у другому повторенні; його основу становить квінта.

[15] Екскламація – риторичний вигук.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Лібера А. «Modern Jazz Quartet» (фрагмент роману «Мадам») // Посестри. Часопис. 2023. № 59

Примітки

    Loading...