Посестри. Часопис №159 / Піднесення і падіння

По-різному тепер буває, та й не було ніколи інакше: дивна синусоїда не дає людині спокійно дихнути. І чи це програма, чи наша воля, чи щось поза нашим розумінням – годі здогадатися. І де ж поділися ті люди, які були, і де подінемося ми, коли буде пора?

Вірш Василя Махна підштовхнув до роздумів про цю мінливість – через абстрактність музики вдається зрозуміти часом більше, ніж через конкретність літературного тексту, погодьтеся:

Бетговене Людвіґу ван, грубо краяно 
та міцно збито: і той ваш хор, і той ваш рисунок
шиллерових слів, і чергування музичних тактів –
цей метеоритний дощ звуків,
ця злива голосів. Це піднесення і падіння – 
разом із моїм збитим диханням
і спазмами в горлі.

Колега Василя Махна, польський поет Януш Шубер, відповідає на питання неминучості коливань долі раптово й свіжо:

...знову читаю, що ти мені написав, нехибно
влучаючи в центр рухомої мішені: розпізнавання
 
того, що завжди було для мене не стільки програмою,
бо вона передбачає якусь заздалегідь прийняту стратегію,
а скоріше безперервно поновлюваним примусом,
настільки очевидним, що майже непомітним.

У випуску публікуємо есей Юлії Стахівської «Землемір», у якому також знаходимо натяк на мінливість долі – через зміну поколінь ми можемо видобути хоча би краплю візії нашої людської історії: 

Пахне вечірньою, приборканою спекою, а ми з дідом сидимо на спориші й роздивляємося наші знахідки – уламки древнього посуду – теракотові шматочки, місцями навіть глазуровані, з хвилями і зигзагами. У мене навіть є вушко від якогось горнятка.

– Дє, от цікаво, які ті люди були, що їли з цього посуду?

– Думаю, такі, як і ми, просто замість залізної ложки у них була дерев’яна. Он подивися на бабу Мокрину, сусідку нашу, їй за дев’яносто, зігнута навпіл, а вона все полуницю вирощує, древня-древня, і не помітить, як помре. Отак і вони не помітили, як стали нами. Прийдем додому, я тобі  записки діда Мирона про наші краї покажу.

Нічні метелики шаліють, у них вечірні танці з того боку вікна, а з цього – лампа, зошити, дівчинка, і писане їй і не їй…

Але що ж історія, як не обмін, комунікація, неперервний – і неминучий – процес, в якому присутні люди, котрі поволі стають нами самими, як у вірші Юстини Томської:

У наступному сні батько запитав мене,
що я зробила би на його місці:
Ну що ти зробила би, що?
У цьому сні це він витягував мене
з чорного мішка.

Цей діалог не припиняється,
ці теревені між батьком і донькою.