Посестри. Часопис №158 / Небо дивиться на нас

Маємо схильність сприймати знеособлене за особу: лишень для того, щоб пояснити самим собі причини й мотиви рухів світу навколо – і заспокоїти свою природну первісну потребу знання. Часто – знання заради знання.

У нових віршах Дмитра Лазуткіна його вже традиційна й така улюблена слухачами й слухачками грайливість подекуди заступлена різкістю, наче у відповідь на важкі питання, які нам задає реальність:

розстріляне минуле
ніби прочитаний вірш
повільне майбутнє
ніби зимова мова
 
ми дивимося у небо
небо дивиться на нас

Про це знання – невід'ємне й очевидне – роздумує Пьотр Прокоп'як у повісті «Місяцевий Петрусь». Проблема природності повертається щоразу, так як повертається до нас тема, про яку ми б не хотіли говорити:

Не можу зрозуміти дорослих. Мене бентежить відсутність у них належного сприйняття. Того знання, яке швидко забувається і яке мало хто за якийсь час  відкриває для себе у проблисках зрілого читання. Магічне знання, яке було дане їм, коли зародилися з нічого. Невід’ємне та очевидне. Однак знехтуване на шляху до дорослого пізнання. А може, впорядковане життя – не те, чим здається? Чи, можливо, ми калічимо його, деформуємо, здійснюючи насильство над природою? А може, дитинство – це країна, в якій ми буваємо не один раз? Світ під столом посилює самотність. Відчуження серед індивідів із об’ємними черепами, занадто великими, щоб поміститися у вузькій ніші сублімації.

У випуску традиційно публікуємо фрагменти з класики польської прози, і цього разу пропонуємо Генрика Сенкевича. Його текст став фундаментом для формування стереотипних образів у польській культурі. Образ козацтва у цьому уривку відлунює «свавільністю» та емоційністю.

Ярослав Марек Римкевич у віршах будує не лише музичний рядок, який, наче морська хвиля, набігає на наш досвід. Ця запрограмованість неминуча, як зміна матерії:

Не кричи бо повторять не плач бо почують
Там ще петлі шибениці в повітрі танцюють

Пада місяцевий промінь у спільну могилу
Помандруємо колись у ті краї милі

У ті ліски вільхові й березові гаї
Між якими місяць як мертвий стоїть

Відхід людини для нас беззмістовний, хоча ми прагнемо віднайти пояснення й цій непізнаваній таємниці, про яку не можемо скласти собі уявлення на підставі власного досвіду, а лише через спостереження «іншого». І згадаємо рядки з Яна Кохановського:

А чи канула в вічність, мов крапля у море,
          Звідкіля ти з’явилась на муку, на горе?
Змилосердься над батьком, о, де б не блукала –

          Як живою до мене прийти не здолала,
Дай розраду, як можеш: з’явися на очі
          Хоч марою, хоч тінню, хоч сном серед ночі!