Посестри. Часопис №157 / Запах щастя

Тоді у старому серванті пахла смажена кава,

Й було молоко неначе морозиво із ваніллю.

Коли, мружачи очі, ліщину трусив над ставом,

Й мільйони листків додолу сліпучо летіли з гілля.

 

Весь у своїй стихії, від бігу захеканий трішки,

Скільки кропиви стяв, скільки трави стоптав ти,

З гілок збиваючи палицею жолуді або шишки,

Скільки миль по деревах здолав ти незгірше мавпи!

 

І все те мені сьогодні в огнистій пам’яті зблискує,

Мале, запальне, швидке, далеко йому жбурляти...

І щастя кавою пахне. І п’єш його зовсім зблизька,

І молоко ванільне цідить холод кімнати.