Посестри. Часопис №157 / Людина – сопілка
Буття свідком передбачає мимовільну співучасть, хоч би в ролі інтерпретатора, спостерігача, реципієнта, котрий, попри позірне відчуження, ніколи не залишається осторонь. Можливо, він втручається, змінює, боронить. Можливо, на його поведінці позначається травма присутності, здатна керувати поведінкою та програмувати світогляд.
Українські письменники й журналісти свідчать про життя української культури – попри смертельну небезпеку з боку російського агресора. Номер відкриває посутня розмова Жанни Слоньовської із президентом українського ПЕНу, філософом Володимиром Єрмоленком. Розмову записали передовсім для польського читача, кілька днів тому польський її варіант вийшов у новоствореному онлайн-часописі Dziennikliteracki.pl. Читачі й читачки «Посестер» мають змогу ознайомитися з українською версією розмови, чільною темою якої є свобода й відповідальність.
...досвід Першої і Другої світових війн, які сформували міжнародний дискурс про ПЕН, не завжди стосовні зараз, бо ця війна є іншою; з нашого боку вона – антиімперіалістична, спрямована проти сили, яка насильством стирає всі кордони та межі. Для мене очевидно, що, перш ніж захистити свободу слова, треба захистити носіїв слова, треба захистити життя тих, хто висловлюється. Тому часом ми стикаємося з дуже складними дилемами: якщо захист життя передбачає певне обмеження свободи, чи треба на такі обмеження йти?
У вірші Оксани Лебедівни людина стає керованою – своєрідним медіумом, інструментом, через який (чи завдяки якому) інша сила проявляє свою волю:
И тепер людина – сопілка в єку хтос хукає
потрісає из кождої дирочькє оживлений дух.
Ув есеї «Лічильники, війна й орхідеї» Мар'яна Лелик описує вплив побаченого чи відчутого на людину. У ситуації, коли раптом усі цілі, плани, звичний спосіб життя – про зону комфорту й говорити зайве – зруйнувалися, людина-свідок повинна будувати своє тимчасове життя, що заповідається на триваліше в його тимчасовості за будь-яке постійне:
Травма свідка інколи сильніша, ніж травма очевидця. Моє тіло не пропрацювало травми. Психіка без тіла – безпорадна. Я не прибирала скла, не струшувала осколків із дивана й дитячих ліжок, не шукала документів на квартиру, щоб показати комісії, не їздила в ЦНАП, не клеїла товсту плівку замість скла, не ночувала першу ніч удома без вікон, не…не…не… – я просто була в безпечному місці за 1000 кілометрів від свого зруйнованого дому і переконувала себе, що все добре, бо всі цілі…
Непросто говорить про подібну ситуацію Юліан Тувім: у його вірші речі змінюють свій стан, відчужуючись та віддаляючись від отого свідка:
Я не знав, що настане і стане гіркою
Мука пошуку слова для світу живого,
Я не знав, що для тих, хто клячить над водою,
Є терпіння важке, що приходить надовго.
