Посестри. Часопис №157 / Лічильники, війна й орхідеї

«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: «Ой, чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?», – так починається українська дитяча пісня. На жаль, автентичні відповіді інших дійових осіб пісеньки з кожним днем війни стають усе менш актуальними…

– Не всі, Гарбузе, живі, не всі – хіба сам не бачиш? І не знаю, скільки здорових…

За даними Gradus Research на грудень 2024 року, українці живуть і працюють із постійним високим рівнем стресу. У спектрі емоцій «утома» (52%), «напруженість» (42%), «роздратування» (32%), «безсилля», «розчарування» і «надія» (по 31% відповідно).

Скільки за цими цифрами неспаних ночей, походів в укриття з дітьми, літніми батьками, скасованих планів, оплакування рідних, невідомості, яка тисне і тисне, і тисне… Але надія є.

Так важливо порахувати у відсотках, скільки з нас мислять цю надію не абстрактно, а зримо – цілісно, конкретно. 31 людина зі 100.

Інколи мені здається, що в кожного в серці є такий лічильник, у якому можна самому підкручувати цифри  – і ми трохи підкручуємо.

Коли там 20% віри – ставимо на 100%, коли 30 % надії – виставляємо на 110%. Хтось, може, втомився рахувати наші втрати, оплакувати наших загиблих, брати участь у дискусіях на «українську тему» – це все тому, що вони не знають про той лічильник, на якому можна самому виставляти цифри. Сказати б кому – не повірять, посміються. ХХІ століття, як не як, а ви про стародавні апарати…

Цифри всюди…

У ніч на 21 березня 2024 року о 5 ранку уламок ракети впав біля нашого будинку № 30.

Мене й дітей вдома не було, ми були за тисячу кілометрів. Чоловік був там.

Я ніяк не могла заснути напередодні, потім задрімала, а о 4.50 прокинулася від страшного сну. Серце вистрибувало з грудей, я спітніла, як після кросу. До 6-ої пролежала, намагаючись молитися, спланувати день. Нічого не виходило – думки розбігалися, як мурахи, було дуже тривожно. Тоді, за звичкою, зазирнула до шкільного чату і побачила там фото нашого будинку: жодного цілого вікна, все довкола присипане товстим шаром скла й землі.

Батьки однокласників мого сина ставили сумні смайли в чаті під фото, питали, чи потрібна допомога мешканцям, а мій мозок уперто відмовлявся вірити в ті сигнали, що йому посилали очі.

– Донь, глянь, це ж не наш будинок, правда? – з надією, намагаючись приховати тремтіння в голосі, акуратно спитала доньку, на секунду показавши фото.

– Нааааш, – сказала дитина.

І зависла важка пауза. Мій лічильник віри й незламності почав зі шаленою швидкістю скидати цифри.

Далі було те, на що я наважувалася вічність, за мірками душі, й добрих 10 хвилин за звичним нам часом – треба було набрати чоловіка. Я боялася думати, забороняла собі прокручувати будь-які ситуації, бо лічильник моєї уяви інколи може розігнатися до 1000, навіть не треба дуже старатися. Я просто сиділа й дивилася на телефон. Треба набрати номер, я маю почути голос, він має відповісти…

Один гудок… другий… третій…

Що робилося в серці в ту мить, важко пояснити. Ті довгі гудки перекрили всі звуки сирен, які я чула до того. Я слухала той гудок, як послання з вічності…

– Привіт, – почула я після четвертого гудка – і вже нічого не змогла сказати у відповідь. Навіть дихати не могла кілька секунд.

Він живий, усі сусіди й друзі цілі, пожежі не було. Зруйновано дах, всі вікна й балконні двері – навиліт. Але то дрібниці! Головне, що всі живі. Єдине, що йому шкода найбільше – моїх орхідей. Вони такі сильні – пів року нашої відсутності пережили, цвіли, трималися. Він не знає, чи вдасться їх врятувати. А ще дуже хоче кави, але газу нема, води нема, тому треба якось перебути цей ранок без кави. Біля будинку вже працюють рятувальники, приїхали поліція та швидка. Він не може говорити, бо якраз прийшов інспектор, щоб описати знищену автівку. Він мусить іти надвір і потім передзвонить. Я маю не переживати і видихнути – все добре. Чи чую я, що все добре?

Чуєш, Гарбузе? Все добре. Всі живі!

А чи здорові…

Діти сиділи біля мене, як мишенята.

– Усе добре, сонечка, – сказала я вголос і трохи налякалася несподіваної захриплості, – тато сказав, що все ок, усе розрулять, так що слава Богу! Хоче кави… – я усміхнулася і нарешті розплакалася.

– Мам, а я піду нині до школи? – тихо спитав найменший.

Треба, щоб він ішов, треба, щоб вони всі йшли сьогодні кудись до людей – вловила я думку й ми почали поспішно збиратися.

Коли відвела сина, дорогою зі школи я не сіла в трамвай – йшла 6 зупинок пішки. Я мусила йти. Все, що я тоді могла, – йти. Весняне сонце, виявляється, таке сильне зранку – крізь сльози я ледь бачила, куди ступаю. Я не могла думати, не могла боятися чи хвилюватися, не могла радіти, що все саме так склалося. Я завмерла всередині, хоч зовні скидалася на звичайну жінку, яка щойно відвела дитину в школу й мружиться від такого сильного сонця, що аж сльози виступають. Я не розуміла ні в той день, ні в наступний, чому мені всі дзвонять, підтримують і розраджують, питають, чи потрібна допомога, запрошують чоловіка пожити в них, поки не відновлять газопостачання й не ввімкнуть електрику.

– Люди, все ок, – казала я веселим голосом, – ви про що? Усі цілі, все добре! Вікна, машина, меблі – то дрібниці. Ви чуєте? Чому ви мені дзвоните всі? Я, взагалі-то, сьогодні напланувала добряче попрацювати, тому сідаю зараз за роботу й не маю багато часу на балачки.

Я роздивлялася фото, які надіслав чоловік, і ще раз подумки проговорювала з усмішкою улюблену вже фразу:

– Ну, справді все ок. Ми й так колись планували ремонт робити…

Травма свідка інколи сильніша, ніж травма очевидця. Моє тіло не пропрацювало травми. Психіка без тіла – безпорадна. Я не прибирала скла, не струшувала осколків із дивана й дитячих ліжок, не шукала документів на квартиру, щоб показати комісії, не їздила в ЦНАП, не клеїла товсту плівку замість скла, не ночувала першу ніч удома без вікон, не…не…не… – я просто була в безпечному місці за 1000 кілометрів від свого зруйнованого дому і переконувала себе, що все добре, бо всі цілі…

Наступного ранку я прокинулася від дивного відчуття – все тіло наче було не моїм. Глянула в дзеркало й налякалася – руки, ноги, груди, обличчя – все палахкотіло, свербіло, спухло. Я випила антигістамінне й почала гарячково пригадувати, що ж такого вчора з’їла. А нічого – суп і рис. Здається, ще салат. Чи це було день перед тим… Виявилося, що вчора я не їла майже нічого, не те що такого, що може викликати алергію. Укол, ліки, багато води… Два тижні в мене були випробовуванням на міцність, бо до алергії знізвідки додалися ще безсоння, стрибки тиску, запаморочення, нудота…

Мій лічильник віри й спокою показував мінус 100%.

Я не могла писати – сідала за комп’ютер і дивилася на білий екран вордівського документу, потім ішла в парк, де менше людей, щоб не лякалися червоних плям на моєму тілі.

На початку квітня чоловік надіслав мені фото з підписом: «Врятовані!». Спершу я не зрозуміла і знову не могла повірити тому, що бачу… Мої незламні орхідеї красувалися всі в однакових вазонах, новеньких, красивих. Пересаджені, доглянуті – я аж відчула, як їм легше стало дихати. Але… під час війни рятувати квіти?

У нашій країні, де щодня по кілька разів лунають сирени тривоги, де кожну хвилину живеш як останню – працює сервіс відновлення занедбаних вазонів. Корінці, стебельця – все, що лишилося після того, як квіти разом зі склом знесло вибуховою хвилею – виймають із побитих горщиків, пересаджують, поливають добривами, дають інструкцію, як далі доглядати за якими сортами…

У той день я розморозилася. Сльози над тією фотографією пересаджених орхідей, здавалося, не закінчаться ніколи. Я подумки торкалася тих зелених міцних листків, стебел, я вже навіть намалювала собі в уяві нове підвіконня й мінісад із орхідей різних кольорів… у відремонтованій квартирі, в моєму домі, в моїй країні без війни.

На мить мені здалося, що разом із тими орхідеями хтось пересадив і мене із вазона «завмирання» знову у вазон «життя». Щемність від того, що після всіх перипетій, комісій, упереміш між роботою та волонтерською діяльністю, чоловік витратив пів дня, щоб урятувати мої квіти, зросла на 200%. Неймовірне захоплення нашими незламними людьми, які відкрили такий сервіс – 300%. І віра… Моя віра дивним чином, без жодних підкручувань підскочила до 500!

Ми настільки природні, настільки органічні, що навіть асоціюємо себе з рослинами. І коли їм допомагають – рятують і нас. Коли споглядаємо красу весняної зелені, що пробивається крізь землю, каміння, сумніви й перестороги – самі зростаємо, міцніємо, розпружуємося й… живемо.

У той день я прибирала не в своєму домі, танцювала не у своїй кімнаті, сміялася з дітьми і блукала парком не своєї країни, але моя віра так світилася, аж було видно в Києві, я знаю. І її сила не стала меншою від того, що я далеко. А моя віра – то хоч і маленький вогник, але комусь може підсвітити.

Так я собі думала, а наступного ранку натрапила на допис у фейсбуку. Пані писала, щобті, хто за кордоном, навіть не сміли говорити про те, що відчувають, бо їм ніколи не відчути того, що людям в Україні. Навіть не сміли! Їм далеко до того страху, тих сирен, які лунають у вухах ще кілька годин після відбою, тієї віри, яка тримає… Їхні проблеми з житлом, адаптацією, мовою, документами – ніщо в порівнянні з тими проблемами, які в людей в Україні. Їхня віра нікому не потрібна, бо що кому з тієї віри закордонної – приїжджайте і робіть щось…

Господи! Що ж я зробила! Я посміла вчора танцювати й радіти врятованим орхідеям, а навіть не здогадувалася, що не маю на це права. Так-так, я далеко, тут спокійно, і я не маю права говорити про свою віру, писати ось такі тексти про орхідеї та свої хвилювання, бо… мені не має боліти…

Вікна колись та й поставлять, і повертатися люди будуть… А куди мають повернутися ті, що втратили все? Хто тільки в спогадах може повернутися в кімнату, де трохи криво застелене покривало і три недочитані книжки на тумбочці біля ліжка? Назавжди…

Це так страшно, коли тобі забороняються відчувати те, що ти відчуваєш, кажуть, що ти можеш відчувати, а що ні… Забороняють ідентифікувати себе українкою, забороняють, щоб боліло. Навіть вірити.

Можна, звісно, пропускати такі дописи, не звертати уваги, але… чи можна? Коли ти далеко від дому фізично, але кожною клітинкою перебуваєш там, такі слова розривають душу, рвуть її на малі шматки й пускають за вітром. А ти стоїш, дивишся, як вони летять, і думаєш: може, й добре – так швидше можна дому дістатися…

Травма свідка…

До речі, єдина чітка думка, яку можу пригадати про той день, коли побачила фото понищеного будинку, – брати квиток додому. Терміново, негайно, вже… За кілька годин видихнула. Не взяла. У дітей школи, заняття, підготовка доньки до НМТ… Ввімкнулося материнське бажання захистити їх від іще більшого стресу. Не написала я і тій пані – коментаря, що, як би їй не було прикро, але й вона НІКОЛИ не зможе відчути того, що відчуваємо ми – далекі тілами й такі близькі серцями до рідної країни, рідних стін, обіймів. Ми носимо Україну в серці, в кожній думці, ми не виходимо без неї за поріг… Це нам ще витримувати допити від цікавих, чому ми повернулися, від стомлених – навіщо, від «доброзичливців» чути, що краще там і лишалися б.

Після офіційної презентації в Кракові антології «Війна 2022: есеї, поезія, щоденники», на сцену вийшла жінка з Харкова, Оля. Усю презентацію вона сиділа біля мене, нервово щось шукала в телефоні. Я була біля неї так близько, але навіть не уявляла, що робиться в її душі. Коли вона почала говорити – всім було важко стримати сльози. Тут, у Кракові, вона почала писати вірші, щоб хоч якось вилити-виявити-прожити те, що відчуває. Вона пише про свого чоловіка, його побратима, який загинув, про свій стан «наче я живу і не живу». Чоловік попросив її, якщо його раптом не стане,  розказати комусь про нього. А вона не знала, кому розказувати. А тут така нагода. Ми всі плакали. Авторки антології після презентації взяли номер телефону Олі, обіцяли посприяти з усім необхідним бригаді, де служить її чоловік. Цікаво, як би зреагувала та пані з фб, яка заборонила всім, хто виїхали, навіть говорити про те, що відчувають…

Після презентації мій лічильник трохи опам’ятався і знову сам, без підкручування, почав показувати високі цифри віри.

Моя віра зрима. Я можу інколи навіть відчути її мовби на дотик. Уявляю, що це маленький амулет із глини, неправильної форми, зі знаком спіралі посередині. Моя віра тепла і світиться. Вона дає мені силу читати дивні дописи у фб і могти дихати після них, писати дивні есеї про себе та інших, заспокоювати дітей, питати інших, як вони і чим я можу допомогти. Вона, моя віра, дає мені сили проживати травми й радісні моменти.

Моя віра – в молитві до Богородиці перед іконою в Ченстохові. За Україну і за те, щоб кожен-кожен, де би хто не був, мав у кишені/серці/думках маленький уявний амулет віри. Якщо до нього торкнутися – лічильник покаже 100% без додаткового підкручування. У ньому акумулюється сила й надія. Його можна передавати подумки тим, чий лічильник показує 0. Він передається через усмішку, обійми, донат. А ще – з ним ти маєш право відчувати те, що відчуваєш. Проживати те, що відчуваєш, тілом і психікою. Бо тільки так – із вірою – переможемо. А віра спільна – то вогники маленьких вір у кожному-кожному серці, де б вони не були. Бо

ми оплакуємо будинки свої як людей

рідні...

стіни сходинки порошинки

плямка біля одвірка

плямкає скривавленим ротом

війна

вина вина

про-вина по-винна

час губиться затирається

береться дрібними брижами

ми носимо стіни свої як дітей –

під серцем

болем у крижах

у крижаному повітрі

в теплій ранній весні

тулимо їх до грудей

зростаємо як із малими

ми даємо їм імена

як в людей

і потроху самі

стаємося ними