Посестри. Часопис №154 / Його Величність Схід

У поїзді Львів-Харків я була страшенно застудженою. Загалом за три роки війни я не вибиралася східніше за Київ, але цього разу привід був серйозним: Маленький Принц. Напередодні він подзвонив: «Приїжджай, певних речей по телефону не розповісти». Я відказала: буду, додавши подумки: застуди не уникнути. Живу ж я бо зараз у Африці.  

З Маленьким Принцем у нас була спільна львівська юність. Нам було по шістнадцять, а може, по двадцять, залежить кому і коли, але це точно відбувалося у дев'яності. В необігрітій каплиці римо-католицької Катедри ми, під крилом улюбленого священика, мали аматорський театр, де спектаклі гралися трьома мовами одночасно. Маленький Принц говорив українською і грав самого себе. Великі блакитні очі сяяли, питання з Екзюпері резонували з тим, що його цікавило в житті й так.      

Тепер я чхала і кашляла у добре зігрітому, чистому купе. Перефразовуючи старого-доброго Гайнріха Бьолля, потяг йшов за розкладом – у воєнний час Укрзалізниця працює бездоганно. 

Після спільної юності ми з Маленьким Принцем бачились небагато – я емігрувала, він вивчав Фому Аквінського, викладав у семінарії, працював бібліотекарем, потім із усім цим поривав і намагався освоїти професію інженера. Якось у грудневий вечір 2023 року інтернет виблював мені його фотографію у пікселі, з фронту: на бойові завдання він ходив із побратимами пішки. Далі – гарячковий збір Принцеві та хлопцям на авто, а ще відчуття розпачу. Втрат натоді назбиралося багато, тож груднева темрява вибухнула думкою: «Боже, тільки не Маленький Принц! Роби що хочеш, але він не може загинути». Дитяча думка, а от машини вдалося придбати дорослі, причому відразу дві.           

І от, я і моя валізка викотились на харківський перон, де він підхопив нас обох: очі і усмішка такі, як колись, із нового – густа руда борода. Ми міцно обійнялися. Повітряна тривога. Не зупиняйся, сказав Маленький Принц, і ми попрямували у метро.

Харківський андерґраунд у воєнний час безкоштовний для всіх, бо є ідеальним бомбосховищем. Із нього ми виринули десь у центрі, і, попри дбайливо загорнуті пам'ятники, йшли і йшли майже без цілі, зазираючи у церкви, кафе і книгарні, через парки, фонтани і промовисту графіку Гамлета. День був морозним і сонячним, старі танки викотили з Історичного музею та скерували їхні стволи зрозуміло, в який бік. У книгарнях ми зустрічали молодих і компетентних продавців, у кав'ярнях – гарних кельнерів із патріотичними татухами. Здавалося, в Харкові все було про незламність, навіть чисті тротуари, і старий таксист, який новонабутою українською казав нам, що буде боронити міста голими руками, якщо прийдуть кацапи. Хоча за походженням я сам кацапом і є. 

Ще ми пили буряковий квас у ресторані «Трипіччя» та дивилися в Літературному музеї виставку «Іменем міста», де персонажами є книжка, людина, смерть, квітка і птах. Виставка, її моделі і виданий на її основі мальопис були чорно-білими, як тривога, почуття загрози.

Три тижні після нашого візиту в Літературний музей прилетіло, просто в середину виставки «Іменем міста».     

– Як працює стінґер?– питала я мого друга. – Як фотоапарат, – відказував він, і ми реготали під звуки чергової повітряної тривоги, бо вони звучать тут щокілька годин.

– Чому ти відмовився бути офіцером? – Бо без фахової підготовки не хотів брати відповідальність за життя інших. Тепер, можливо, я би повівся інакше.

– Що з любов'ю? – Зараз моєю любов'ю є війна, але не тому, що я від неї узалежнився. Йдеться про особливий зв'язок із побратимами, який – я точно це знаю – потрібно буде розірвати, коли війна закінчиться.

– Що ти зрозумів у найстрашніші миті на фронті, наприклад, коли ворожий дрон полював на тебе? – Що Бог є, і що тільки від Нього залежить, хто і коли помре.  

Отак ми гуляли і розмовляли, і з кожним кроком я все чіткіше розуміла, що Маленького Принца більше немає – соррі, Антуане, – натомість мій друг після всього, що з ним відбулося, перетворився на Дорослого Короля.  

Увечері ми зустрілися зі знайомою, котра повела нас до свого будинку, по дорозі вказуючи пальцем – у цю поліклініку прилетіло в минулу неділю, потім пів дня не могли загасити пожежу.

Її десятирічний син підскакував від хвилювання: гості! При цьому не випускав із рук планшету, бо в ньому і школа, і забава, і майже весь світ – знайомі діти давно повиїжджали, ще й тато покинув маму. З початку війни мама з сином побували і в Польщі, і в Західній Україні, але так ніде й не прижилися. Знайома виявилась надзвичайно гостинна, вона лікувала мене бальзамом «зірочка», який зменшував симптоми застуди та пробуджував дитячі спогади.

Зранку скрипіли дошки в пустих коридорах будинку, з якого виїхали майже всі мешканці, блимали золоті лебеді, якими хтось прикрасив двері, на звуки наших кроків з'явилася стара в халаті: хто ви, звідки? Вона, як і таксист, була готова боронитися голими руками, тільки от руки в неї тремтіли. 

Тиша в розбомбленій Салтівці нагадує велике покривало, яке хтось накинув на район, від чого він і став називатися спальним. Оголене життя розбитих балістичними ракетами багатоповерхівок – це зупинений час: затримайся, мить, ти жахлива. Поплавлені від вибухів дитячі майданчики, розчахнуті силою колишні вітальні з шафами, повними книг, на під'їздах напис «люди», до якого хочеться додати «тут жили».

– Люди сюди повертаються, – раптом каже наш провідник, – Більшість улітку, але дехто живе тут просто зараз, без опалення. 

Він іще розповідає, що раз росіяни схибили, і їхня ракета попала не в будинок, а у ставок: 

– Раніше там було двісті качок, тепер не більше двадцяти, – декілька разів повторює він так, ніби зменшення популяції птахів було найважливішим. А може, просто єдиним кольоровим штрихом цієї чорно-білої трагедії?

На прохання Короля я привезла з собою трагедії Есхіла, проте виймаю книгу з валізки лише тоді, коли ми опиняємося в Балаклії. Там ми жартуємо, що назва містечка має давньогрецьке походження. 

Тут тиша, і сніг, і ніяких тривог, як у Жадана:

Східний кордон, по якому проходить застуда

Зими, на яку так чекали усі, тимчасова споруда

Уві сні до мене приходить письменниця Віка Амеліна, яку вбила російська ракета в Краматорську, і каже так: «Вітаю тебе на Сході, ти скоро тут до всього звикнеш».

Ранком тканина містечка розгортається, ніби панно на тему безкінечних утрат: тут пам'ятник тим, хто захищали його від німецьких нацистів, там монумент «афганцям», усюди білборди з обличчями тих, хто недавно загинули від рук росіян. На деревах де-не-де висять червоні стрічки. Йдеться про міни, пояснює мені Король.

Вечір ми проводимо з побратимами мого друга – у словах стриманість, у рухах зібраність. Намагаюся пригадати, в людей якої професії я бачила щось подібне, і виявляється, це медичні рятувальники.  

Вночі ми п'ємо місцеве вино, слухаємо «Skovorodance», і багато говоримо про страшне і смішне на війні.   

– Ваша Величносте, як ти після цього всього не розламався? Ти набагато оптимістичніший за мене.  

Однак відповідей на риторичні питання не мають навіть Антуан де Сент-Екзюпері і давні греки.

Наступного дня ми їдемо на Донеччину, за кермом молодий лейтенант, у чиєму телефоні Король підписаний «Інтелегент» – спеціально з помилкою. Блокпости частішають, перед ними наш водій завчасно скидає швидкість. Мій іноземний телефон вібрує, виривається з рук: повітряна тривога, хоча я й не встановлювала на ньому жодних додатків – старший Брат і так знає, де саме я тепер. Ми фотографуємось біля стели «Донецька область», після чого довкілля повністю змінюється.  

«Ті, хто тут довго, ненавидять Донеччину, а мені подобається, ніколи не думав, що степ – це так гарно: пагорби, балки, посадки і села (руїни сіл) у вибалках... Птахи тут нелякані, звикли до вибухів, тетерів руками можна ловити, є цілі виводки куріпок, і хижі птахи»,– писав мені Король із фронту, і я тоді думала, що це майже точна цитата з Курціо Малапарте, який у романі «Капут» згадує про те, що українські птахи не бояться звуків війни, що їхні співи чутно підчас гуркоту зброї, серед торохкотіння кулеметів і потужного реву бомбардувальників. Малапарте писав із тих самих місцин, що й Король, однак війна і ворог були тоді іншими. 

Ми їдемо далі, цивільні машини майже зникають, посадки, себто дерева, спалені або підстрижені, червоні стрічки – видно всюди. Села розбиті, мешканці їх полишили, церкви і школи розстріляні. Обабіч дороги застигли скелети машин – ними цивільні намагалися виїхати з окупованих територій, росіяни вбивали їх із кулеметів. Сіверський Донець частково скутий льодом і нагадує витончену срібну прикрасу, міст через нього підірваний, як чимало мостів в околиці. Над ним височить Святогірська лавра – стіни поперіщила шрапнель, куполи посічені снарядами та уламками. На іншому пагорбі – величезний пам'ятник Артемові.    

Мої черевики ковзають по брилах льоду, я мушу триматися за тверду руку друга, на думці знову Жадан: «Східна межа Європи, західний напрямок вітру…»

Десь далеко чутно вибухи.

– Ми за десять кілометрів від лінії фронту, – пояснює Король. – Те, що ми зараз чуємо називається «вихід», тобто це наші стріляють. Коли це роблять росіяни, це називається «прильот».  

Ми заходимо в одну з церков Лаври, де монах відразу нагадує мені, що волосся треба прикрити хоча би капюшоном. Тут я знову згадую темний вечір, коли дізналася, що Принц на фронті. «От дивись, Боже, він не загинув, зате перетворився на Великого Короля, стоїть поруч зі мною, і ми знову з чогось підсміхуємося, навіть у лаврі, під прискіпливим оком монахів». 

Бабушка лейтенанта, який нас сюди привіз, чекає на нас в іншій частині Святогорська, вона пережила і обстріли, і окупацію. Це ще не стара жінка, в неї сильний і молодий голос, у кожній фразі якого, здається, звучить приспів «Океану Ельзи»: все буде добре. Попри все, попри окупацію і війну, попри те, що диверсанти влітку спалили прегарний ліс, попри переживання за внука. Вона наготувала для нас борщу, і пиріжків, і, сміючись, розповідає, як виганяла зі свого городу напівроздягнутого бурята, що потрапив туди випадково, шукав-бо якусь іншу жінку. З трагічного: списки людей із проукраїнськими поглядами склав для окупантів місцевий священик, який зараз утік в росію. Бабушка контужена від вибухової хвилі, стугоніння у вухах докучає, але не позбавляє її життєвого драйву.

Велика кішка з породи шотландських клаповухих теж довго перебувала в шоку від вибухів, але недавно прийшла до тями. Велична і серйозна, вона сидить у ніші між меблями, я прослизаю туди до неї та дозволяю їй торкатись мого обличчя маленьким носиком – хіба пестощі протирічать війні?

Назад ми добираємося без пригод. З Королем прощаємось так, як прощаються на день-два, хоча він залишиться на лінії вогню, а я полечу на інший континент.     

До Львова потяг прибуває за розкладом, по дорозі провідник називає мене пташкою та переживає, чи опалення в купе працює так, як має бути, – я ж бо ще трохи хвора від лютневого морозу.   

Уже пізніше, в Африці, мені насниться харківське метро. Харків'яни наполягатимуть, що я маю заплатити за вхід у десять разів більше, ніж вони, і уві сні я радо на це погоджуся.   

Найробі-Львів-Харків-Балаклія-Святогірськ

 .