Посестри. Часопис №154 / У напрямку батьківщини

Сходив над океан, усе як завжди:

на палях – баклани і мартини,

приплив – так собі, зате вітряно.

 

На мокрому піску – тисячі слідів.

Ходять і ходять, хоч вітер зриває голови,

але кутаються в куртки і капюшони.

 

Познімав на телефон, посидів на стовбурі

зваленого дерева. Подумав про вірші:

«Почну рядок, мабуть, з мартинів,

 

коли повернуся домів» – і забув про це,

бо вдивлявся, як тане в синьому просторі

біла цятка яхти біля темного танкера.

 

Потім почув одномоторний літак.

Він торохтів, захлинаючись, над головою.

Мартини, звикши до моєї присутності,

 

позлітали з палей і сіли на березі.

Мабуть, привчені, що їх підгодовують,

але в моїх кишенях не було нічого,

 

окрім телефона й, прилиплої у рові кишені

скріпки для паперу. Ну, хоч би щось прихопив:

я винувато стояв перед ними,

 

розводячи руками. Раптом на піщаній

доріжці, порослій усілякими кущами,

з’явилося п’ятеро дорослих з трьома дітьми.

 

Діти кинулися до мартинів, і ті знову

подалися у бік паль. Дорослі повсідалися

на пісок, а діти розібралися до футболок.

 

«Загартовані, – подумалося, – або батькам пофіґ?».

Діти гасали вздовж берега. Я кутався в куртку.

Там, де за танкером розчинилася в імлі яхта,

 

була моя батьківщина, вірніше, напрям до неї.

Вітер дужчав. Тріпотіли рукави діточих

футболок. Танкер наближався.

 

Так-так, я часто сюди приходжу

постояти перед океаном і побачити напрям

батьківщини. Нині ж діти герштикалися,

 

збивали мене з першого рядка,

із роздумів про батьківщину. Я був злий на них

та їхніх безпечних батьків,

 

наче у мене немає інших клопотів:

а тільки перейматися чужими дітьми?

Наче немає батьківщини, а тільки – напрямок?