Посестри. Часопис №111 / Blow-in

1.

Я дивлюся в дзеркало і бачу там якусь чужу жінку: постарілу, зі зморшками навколо очей і пігментними плямами на обличчі. Ця жінка постаріла якось раптово, десь посеред другого року повномасштабної війни. Жінка у дзеркалі, з якою мені тяжко себе асоціювати, виглядає старшою на кілька років. Але внутрішньо – ще жахніше: всередині мене відчуття, наче за цей час пройшли вже цілі десятиліття. Час розтягнувся до немислимих масштабів і тече повільно, наче в’язка, липка речовина. І лише несподівано виринають із безкінечності: перша річниця повномасштабної війни, друга річниця повномасштабної війни. Я намагаюся згадати, коли в мені відбулася ця разюча зміна, але не вловлюю конкретного моменту. Схоже, всі страхи, болі, хвилювання накопичувалися всередині, а потім проявилися в один момент у вигляді цієї зморщеної шкіри на обличчі.

Таку ж разючу зміну я бачу у своїх дітях. Вони тікали від війни ще у зовсім малому віці: старшому було неповні шість, молодшій – щойно виповнилося чотири. Я дивлюся на їхні фото лютого-березня 2022-го – і так само не йму віри, як сильно вони подорослішали за ці два роки. Війна змінює не тільки обриси міст, людські життя й долі, вона залишає відбиток на людських обличчях, у поглядах, рухах. Після війни ми не тільки не зможемо повернути наші колишні життя. Ми також не зможемо повернутися до нас колишніх.

Уперше ці неминучі зміни я помітила в середині березня 2022 року, в автобусі до Варшави. Я дивилася на свого сплячого, втомленого довгою дорогою сина, і думала, як стрімко йому довелося подорослішати. Це дорослішання звучало в його запитаннях про росіян, які вирішили проти нас воювати, про поляків, які кинулися нам на допомогу, про те, чи точно-точно Україна переможе, чи побачить він іще свій дім, іграшки, тата… Це були запитання дитини, яка вмить втратила мирне дитинство. Дитини, яку відтепер можна було називати «дитиною війни». Термін, який ми колись вживали щодо наших бабусів-дідусів, став актуальним для наших власних дітей. Прийняти це було неможливо.

2. 

Кілька місяців перед уторгненням я багато думала про те, як діятиму, якщо росіяни таки підуть у наступ. У мене було лише одне рішення: ми залишатимемося в Києві, діти продовжуватимуть ходити в садок, половину часу проводитимуть із моїм колишнім чоловіком, їхнім татом, а я, маючи багаторічний журналістський досвід, долучуся до інформаційної роботи в армії. Тоді цей план виглядав доволі реалістичним. Я просто не уявляла масштабів того, що нас чекає…

Січень 2022-го дався мені найскладніше. Німе й жаске очікування наступу, про який уже кілька місяців попереджала американська розвідка, було нестерпним. Коли очікувані дати наступу минали, з’являлася крихка надія, що всі ці кілометрові ешелони ворожих військ на кордоні – лише гра м’язами, яка, дай Бог, нічим серйозним не обернеться. Надія – єдине, за що тоді можна було триматися. А ще – за плани, які ми будували попри все.

Саме тоді ми з колегами готувалися до проведення наступного книжкового фестивалю у Дніпрі. Розробляли фокусну тему, складали план заходів. На фестивалі ми хотіли говорити про місця і корені. Про точки на мапі, які разом креслять країну, і про нас самих, про зв’язки між нами і тими, хто був до нас і прийде після нас. Зараз ця мапа простріляна, помережана вибоїнами й відкритими ранами, покреслена зруйнованими будівлями й нескінченними рядами могил. Коли ми думаємо про наші місця і корені, то переважно відчуваємо біль. Але після закінчення війни ми неодмінно мусимо повернутися до цієї розмови знову. Осмислювати її через нові досвіди й будувати нові, ще міцніші зв’язки.

3. 

У лютому струна очікування натягувалася дедалі тугіше. Західні розвідки попередили, що планований російський наступ супроводжуватимуть масовані ракетні удари, а однією з головних цілей стане Київ. Саме тоді я засумнівалася у своєму задумі залишатися в столиці, поєднувати материнство й долучення до армії. Ймовірність ракетних ударів психіка рішуче відкидала, а от тисячі російських військових на підступах до Києва я уявляла дуже чітко. Мене це лякало. Паралізувало. Я відчувала страх. Дуже конкретний тваринний страх матері за своє потомство.

Але всі навколо зберігали спокій. Колеги займалися щоденними справами, деякі подруги на мої хвилювання реагували подивовано. Хтось відкрито насміхався: чого я, мовляв, нагнітаю. На вивезенні дітей із Києва наполягав колишній чоловік. Я – вагалася. Лише коли 20 лютого, після закінчення так званих військових навчань біля українських кордонів, російські війська не зрушили з місця, я усвідомила, що тепер вони рухатимуться тільки вперед.

Згодом я з тремтінням дивитимусь на кілометрові черги на виїзді з Києва і розумітиму, що у цих чергах могли бути ми з дітьми. А ще ми могли їхати Житомирською трасою, яку потім назвуть “трасою смерті”. Чи могли тремтіти від жаху, ховаючись у підвалі й чекаючи, коли росіяни почнуть обстрілювати аеропорт неподалік.

З Києва ми виїхали за три дні до вторгнення. Я відчувала сором і почуття вини. Мені не хотілося у цьому зізнаватися знайомим, тому я казала, що ми просто їдемо святкувати День народження доньки до моїх батьків і повернемось за тиждень. Я й саму себе переконувала, що за тиждень ми справді повернемося, тому не набирала багато речей. У цю квартиру ми не повернемося ні за тиждень, ні за місяць. І навіть зараз, коли ми буваємо в Україні, я не наважуюсь туди поїхати.

4.

Проживати перші дні повномасштабної війни у місті, де я народилася й виросла, було дивно. Я ходила рідними вулицями, погляд чіплявся за знайомі будівлі, але все це було наче не по-справжньому, наче в паралельній реальності чи уві сні. Люди не надто панікували, лише терпляче вистоювали годинні черги по бензин, готівку чи ліки. Переповідали новини, проклинали москалів. Сирен у нашому районі не було чутно, тому повітряні тривоги ми відстежували у Telegram-групах. Ховалися з дітьми у крихітній ванні. Мама ховатися відмовлялася, в житті вона звикла в усьому покладатися на Божу волю. 

У ті перші дні я почувалася абсолютно безсилою. Мені важко давалися звичайні побутові справи, я не могла відірватися від новинних стрічок. Здавалося, лише відволічусь – станеться щось непоправне. Я пробувала долучитися до роботи колег – писати про події англійською, але слова не складалися в речення, я не могла подолати тривожність і напругу, не могла зосередитись. Уночі мені страшно було засинати. Я боялася, що просплю повітряну тривогу і вранці ми всі просто не прокинемося. Тому засинала я посеред ночі уже від знемоги, прокидалася через кілька годин, хапалася за телефон – і все продовжувалося по колу.

На четвертий день повномасштабної війни, коли стало ясно, що за три дні Київ не візьмеш, Путін наказав перевести ядерну зброю в особливий режим готовності. Я почала згадувати книжки, фотографії, фільми про ядерне бомбардування Хіросіми й Нагасакі, й до моєї тривожності додалися нотки паніки.

Я у відчаї телефонувала сестрі, яка вже кілька років жила в Польщі, й питала, чи могла б вона прийняти мене з дітьми у себе. «Звичайно», – відповідала сестра, в однокімнатній квартирі якої, крім неї, чоловіка й дитини, на той момент перебували вже четверо родичів із України. Про готовність прийняти мене в Польщі переконувала й давня знайома полька, з якою ми бачилися всього раз у житті. «Ми з радістю приймемо тебе, твоїх дітей і батьків у нашому домі. Приїздіть будь-коли!», – писала вона.

Також я була на постійному контакті з подругою, яка вже давно жила в Ірландії. На другий день після російського вторгнення Ірландія скасувала візи для українців і подала свою руку допомоги. Вагаючись між Польщею та Ірландією, останнім аргументом на користь другої стала для мене віддаленість від РФ. На жаль, це також означало й набагато більшу відстань від України…

5.

Останню ніч перед від’їздом ми провели у Львові, в помешканні, розташованому недалеко від залізничної колії. Протягом тієї ночі кілька разів вили сирени, але ми були настільки виснаженими, що просто залишалися у своїх ліжках. Мені здавалася іронічною перспектива потрапити під ракетний обстріл і більше нікуди не їхати. Але нам пощастило, того разу ракети оминули Львів.

Пункт пропуску «Рава-Руська – Гребенне» вже кілька тижнів як став рятівним містком для матерів і дітей, які тікали від небезпеки. Чекаючи своєї черги на пішому переході, ми спостерігали зворушливі сцени: дружини прощалися з чоловіками, діти – з татами. Хтось плакав, хтось розтягував прощання, хтось, навпаки, спішив перетнути кордон. Відстань у кількадесят метрів між зоною прикордонного контролю із написом «Україна» та зоною з написом «Rzeczpospolita Polska» видалась мені найдовшою на нашому шляху. Я пам’ятаю наче у сповільненій зйомці кожен крок, із яким ми ступали вперед, залишаючи позаду наші домівки, батьків, друзів, наше колишнє життя й країну, в якій вирувала війна.

Із того часу Польща стане для нас містком із дому, але й додому. Ми приїжджатимемо сюди і будемо готові змінювати по кілька видів транспорту, лиш би добратися знову до цього заповітного польсько-українського кордону, тільки в зворотному напрямку – щоб провідати батьків, піти на свіжі могили друзів, нагулятися рідними вуличками, надихатися повітрям, просякнутим війною, не хотіти більше нікуди їхати… Але лише до чергового обстрілу, чергового жаху, чергових жертв, серед яких – діти.

Моя подруга, яка кілька місяців із дитиною була за кордоном, але повернулась до Києва, каже, що ймовірність потрапляння саме в них – дуже низька. Вона говорить це доволі переконливо, але, здається, вона хоче запевнити в цьому не тільки мене, а й себе. Я дивуюся, як по-різному працює людська психіка, як по-різному ми реагуємо на одні й ті ж подразники, як по-різному адаптовуємося до реальності, яку не обирали і до якої навряд чи зможемо пристосуватися до кінця. Хоча, здається, для всіх нас – це вибір без вибору, завдання, яке не має правильної відповіді. І що би кожен із нас не обрав, час від часу з’являтимуться сумніви, хитання, невпевненість і почуття вини.

6.

З першого дня в Ірландії ми зустрілися з добротою й відкритістю. Від прикордонного офіцера, який приніс для наших утомлених і знуджених дітей кольорові маркери й розмальовки, і до працівниці центру для біженців, яка не просто оформлювала нам документи, а й щиро розпитувала, як ми добирались, як почуваємося. «Ми раді вам тут. Раді, що ви в безпеці», – казали ірландці тоді й кажуть так дотепер. Маючи багато схожого у власній історії, вони сприймають нас за своїх.

За три тисячі кілометрів від власного дому я часто зустрічаю спільні риси зовсім несподівано – в тутешніх пейзажах, побуті, звичках, їжі. Ці схожості створюють певну ілюзію спокою й допомагають легше приймати наш тутешній статус refugee. Зрештою, для таких, як ми, в ірландців є значно поетичніше слово – blow-in. Ним позначають усіх нетутешніх, заїжджих, прийшлих. Воно перегукується мені із gone with the wind. Тільки в нашому випадку ми – завіяні вітром, вітром війни.

Ірландці й самі добре знають, що таке еміграція. Протягом кількох століть мільйони були змушені залишати країну через голод, збройні конфлікти, злидні. Зараз за межами Ірландії проживає у десять разів більше ірландців та тих, хто має ірландське коріння, ніж усередині країни. Чи не в кожного, кого я тут зустрічаю, є родичі, друзі, знайомі у США, Австралії, Англії, Канаді, Новій Зеландії.

У графстві Донеґал на півночі Ірландії є кам’яний міст, який називається Мостом сліз. Він веде до портового міста Деррі, з якого ірландці вирушали в чужі краї. На мості вони прощалися з рідними, і часто ці прощання сприймалися як похорон – людину відправляли з усвідомленням, що вона навряд чи колись повернеться назад. Біля мосту лежить камінь із написом ірландською: Fad leis seo a thagadh cairde agus lucht gaoil an té a bhí ag imeacht chun na coigrithe. B'anseo an scaradh. Seo Droichead na nDeor / Сюди добиралися друзі й рідні тих, хто від’їжджав на чужину. Тут вони розлучалися. Це Міст сліз.

Я пригадую наш перетин українсько-польського кордону і розумію, що його теж можна було б назвати місцем сліз. Можливо, там теж колись стоятимуть пам’ятні знаки: Сюди добиралися українські матері з дітьми, тікаючи від війни. Тут вони прощалися з рідними. Це місце сліз.

7.

Незважаючи на приязне ставлення ірландців, мені бракувало свого середовища. А ще – хотілося робити бодай щось, щоб бути корисною. Так з’явився проєкт «Слова і кулі» – про письменників та журналістів на війні. Це були розмови з колегами-журналістами та письменниками, які вирішили піти добровольцями або відклали власні справи набік і поринули у волонтерство. Ми говорили з ними про світ, який ми безповоротно втратили, про зміни в країні і всередині нас, про мову, яка раптом втратила значення і яку треба було відкривати наново, і про літературу, яка, на жаль, не рятує… Чи таки рятує? Хтозна.

А ще в Ірландію почали приїздити українські автори. Першою була Вікторія Амеліна, з якою ми зустрілися в Дубліні. На своїй дитячій книжці «Е-е-есторії екскаватора Еки» вона побажала моїм дітям радості і дому. Віка встигла стати для ірландців однією з найвідоміших українських авторок. Вона двічі мала тут творчі заходи, а також опублікувала два есеї в ірландських ЗМІ. «Вікторія Амеліна уміла проникати прямісінько у ваше серце і почуватися там, як удома. Вона не мала змоги марнувати час; її було легко любити», – напише потім в есеї-спогаді ірландська письменниця Лія Міллз.

Смерть Віки стала для мене першою близькою втратою на цій війні. Ми не були з нею близькими подругами, але, як сказала Лія, її було легко любити. Ми познайомилися з нею у 2014-му, під час літературного туру до Польщі. Потім кілька років наші шляхи практично не перетиналися, і відновили ми спілкування лише напередодні вторгнення. Після смерті Віки я зрозуміла, наскільки важливо підтримувати зв’язок із рідними й близькими по духу: бачитися за кожної можливої нагоди, не забувати писати «як ти?»

8.

Я думаю про цю жінку в дзеркалі, яку мені доведеться тепер у собі прийняти. Думаю про дітей, які ростуть і змінюються з кожним днем. Думаю про всіх тих, хто зараз в Україні, і тих, кому довелося залишити рідний дім. Думаю про тих, кого забрала від нас ця війна. А також тих, хто був тут раніше до нас.

Час пливе за своїми внутрішніми законами, залишаючи подряпини на обличчях і мапах. Усе змінюється: навколо й усередині нас. Ми не можемо цього контролювати, але маємо щось, що поза часом і простором: причетність до країни, тяглість усвідомлення себе українцями, любов та пам’ять про близьких, ненависть до ворогів.

Київ-Galway