Посестри. Часопис №15 / «Слово-подих, незавершене...»

* * *

Слово-подих, незавершене, 

як рисунок дитини, яку зморив сон, 

слово-помах у тумані причалу, 

слово, яке формується на вустах, 

ніби крильця комахи, що так і не знатиме, навіщо вона, 

слово «напевно», яке щоразу стверджує й сумнівається, 

слово беззахисне, 

як старий собака, що втратив нюх і ходить за світлом, 

слово, як гамір з вікна, повного чужої юності, 

слово, яким починається кожна любов, 

хай воно навіть сказане наприкінці, 

слово, яке закриває повіки любові, – 

воно залишиться, коли всі інші слова 

розійдуться, як розходяться шви і знуджені гості, 

і світитиме нам довго в півсутіні, півсвітанку.