Посестри. Часопис №147 / «Вийшло з бору присмеркле, сліпаве, зжовтніле...»

Вийшло з бору присмеркле, сліпаве, зжовтніле,
Самозроджене з себе в знегадці дрімливій.
Ще не звикле до неба, що хмарне і біле,
Світ обнюхує – незрозумілий, грімливий.

Поринає в калюжу тирхата утроба,
Що манить, наче миска, – голодна на вдачу,
Висисає із квітів кров червоно-гарячу –
Й каламуть мацаків смужить шлях, як оздоба.

Звір цей в світі задовго не втне потривати,
Бо усе, що навколо, – отруює, нищить.
Та коли хребетання погладиш кудлате,
Він з мурчанням до ніг припаде – щоб поближче.