Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 5

Снігами занесе,

а чистотою вкриє, –

промовив ратник, повернувшись з бойовища,

де випадали з часу

побиті печеніги й русичі.

Яке падіння нескінченне

між вічностями, між світами!

Допоки упадеш у хвилі

якогось часу іншого –

розсієш тьмами у польоті

і непрожиті дні, і непобачені моря,

немовлені слова і неперейдені ліси:

всю недожитість свого життя.

– Снігами занесе,

а чистотою вкриє... –

Отак за дев’ятьма віками літ і зим,

немов за дев’ятьма борами,

колись промовив ратник.

І я почув його сьогодні,

почув і ствердив:

– Снігами занесе,

а чистотою вкриє

джерела древніх вод,

що вглибилися в землю з ран кровоточивих,

і верболозисте жіноче голосіння

над течією суму річкового,

що не збіжить ніяк:

сидять безсмертно на галузках туги

жінки, як горлиці, тепер, –

вони не народилися такими,

а поставали у годину смертну,

бо за життя не відпечалили

всіх розпачів багатостеблих.

Як над болючим подивом ромашок,

що припізнилися так білоцвітно,

сяйнув морозистим зненацьким усміхом

північний білозубий вітер! –

Та й віддзеркалився вгорі ще вище й вище

гіркавими сніжинками.

Хай вишумують, вибродять у хмарах,

дозріють зірчанисто, –

тоді згадають віхолами землю:

снігами занесе,

а чистотою вкриє.