Посестри. Часопис №144 / Про банальне

Люблю тихих щасливих людей, 

Які йдуть, втупившись в телефон – 

І щось там пишуть, 

І усміхаються так, що аж сяють зсередини. 

 

Людей, які не бояться 

Ні схибити, 

Ні померти – 

Бо ні смерті немає насправді, 

ні правильних рішень для всіх. 

 

Людей, що тримають за руку 

І не соромляться того у жодному віці, 

Людей, що ні слів не шкодують, 

Якщо то від серця, 

Ні обіймів, 

 

Людей-подорожників, 

Які притуляються лагідно 

І заціловують рани  

свого ближнього і далекого – 

Усміхнено і притишено. 

 

Люблю людей, які роблять дурниці, 

Людей, які так і не виросли, 

Людей, які так хочуть жити 

за мить до світанку чи смерті.