Посестри. Часопис №142 / Ранок

Скресло вікно із тонесеньким острахом. 

І вслід за ним згадали про світло,  

про життя згадали (вже вкотре!)  

безліч переддосвітніх шибок. 

 

Питається вогник у вогника: 

«Чи це вже назавжди?» 

 

І жалібно так дзвенить на порозі  

відро в чиїхось руках –  

ще боїться ступати в темряву. 

 

Прорізаються перші слова, 

ніби щойно назвалися ними: «день» і «хліб». 

Радіючи знову здобутому імені, 

освятилась вода у криниці – чисто і глибоко. 

Глибоко й чисто дніє крайнебо. 

 

Розв’язалися стиха стежки, пригадавши, куди ішли 

і дорога взялася себе обганяти, 

щоб дізнатись нарешті, чи вона не безкрая? 

 

Онде хлопчик жене отару – 

від окрайчика хліба на дні корзинки 

променіє тепло і світло, 

немов од жаринки, лишаючи круглий слід. 

І біжить за ними по теплій липневій куряві  

маленька кудлата ніч, як собачка,  

що згубила свого господаря – час. 

 

Ходімо усі в поля: 

хай проллється високий день 

на наші стерті буденністю очі й вуста, 

хай змочать усіх нас до нитки  

живі потоки небес. 

                          Погляньте-но:  

вище блакиті, аж понад зенітом  

сріберно палахкоче самотній жайвір.