Посестри. Часопис №142 / Після повені
Може, то вчора,
може, рік-два тому
спала вода,
та берег лишився там само –
все село світінням охоплено,
немовби й донині воно у воді.
Я й сам не розумію, чому
встеляю підлогу
грубим шаром старих газет
і кимось давно пошматованих
книжкових сторінок –
відгороджуюсь ними
від припливної хвилі
вологого світла
і заклеюю двері та вікна.
Та чашку зі столу беру
все одно із мокрим піском
на денці.
Бачу тієї ночі,
коли відцвітаються липи,
срібні сороки скачуть по стінах,
сплітаються крилами
в запічку та по кутках,
розпускають дзьобами гострими
і розсотують – нитку по нитці –
порожнє біле вітрило.
Бачу жінок,
задивлених в себе
і поза межі цього краєвиду,
бачу, як діти дрібні
й ще дрібніші
просвічують з їхніх незглибних джерел
(найменше – як дзеркало,
найменше – як однокраплинна хвиля).
Ті жінки виносять із хат
і несуть до води
по розквітлій рибині,
так, наче повільно занурюють
глибоко в суще,
у своє потаємне,
і повільно виймають
далеко у води
легкі, мовби промені
у павутинках сяйливих пісенних слів,
руки в забутих дитинних бруньках.
Повінь була висока,
наче остання,
й віднині по всьому,
а це, дивлюся:
вода вже без сяйва
і навіть знов розбирається відрами –
он найперші сміливці
вже понесли й додому.
