Посестри. Часопис №14 / «ніколи знову...»

Ніколи знову, 

думали ми –  

ніколи знову 

старі не будуть печальними. 

Ще трошки, 

і їм залишиться турбуватися 

хіба про те,  

як винайти запах 

для нового парфуму – 

тонкий аромат 

паперової газети, 

яку читав  

востаннє, 

долаючи кризу 

середнього віку: 

це коли знову  

усе бісить, 

як в підлітковому,  

але надій і шансів 

на зміни 

значно менше. 

Після усіх цих 

внесених в енциклопедії 

періодів невдоволення життям 

має настати 

жвава і радісна старість –

компенсація, 

якою ділитимешся з онуками, 

наполягаючи,  

що ніколи знову, 

ніколи знову 

ніхто не слухатиме 

старечі скарги 

про страхіття і труднощі, 

про правду і віру, 

про честь і славу, 

як доводилось слухати 

тобі у дитинстві.  

Аж ось,  

не минуло й доби війни, 

як усі ми  

стали старцями, 

не минуло й 

двох місяців, 

як печаль 

вкоренилася в нас 

і служитиме нам тепер довіку  

правдою і вірою.