Посестри. Часопис №139 / Прощання з осінню

По-перше, не дозволь ти кінця добігти дню.

Коли баластом сонце захоче впасти вниз,

нарешті вільне небо втече. І отже щось

порожнє безкінечно зареєструє зір,

 

так ніби раптом вбігли з потилиці у лоб

слова принишклі, щоби вдавати думки рух.

Від них стає чорніше. Подеколи лиш блиск

про зіткнення звістує між деякими з них.

 

Та не зрікайся світла. Подумай, може, там,

в безодні найчорнішій, де, не сягнувши дна,

до тебе блима зірка, на зірці щойно хтось

прикурює цигарку – і видно його ніс,

 

ще напівмісяць лоба, порожній кратер брів

куди на мить на денце вологий блискіт вбрів.