Посестри. Часопис №139 / Лист до людей

І будь ласка, не треба віршиків, люди важко працюють.

Життя достатньо складне, навіщо їм ще

друге й третє. Мова достатньо заплутана.

Половина життя йде на те, аби зрозуміти, що говорила мати,

друга половина на те, що – батько. Язик сохне.

У лікарняній палаті хворі важко дихають, чекають на грозу.

 

І не треба віршів, достатньо що квітне липа,

море б’ється в берег, птах співає,

комора палає, все – світ, навіть цього забагато.

Люди засинають, а сон ще знущається

над тілом, читає йому вголос «Іліаду» й «Одіссею».

 

По плитах тротуару повільно рухається бджола,

але липа задалеко, на іншому боці вулиці.

Прийди, грозо, урятуй нас. Блискавка вибаглива,

але коли влучає, зазвичай немає порятунку.

Якщо вона змилоститься, залишаться сліди опіків,

каліцтво руки, втрата пам’яті, заїкання, порушення серцевого ритму.