Посестри. Часопис №133 / Ліси шумлять

Ліси шумлять, так шумлять ліси –

день і ніч... день і ніч... Я глибоко в домі,

в незнайомому домі роками сиджу безмовний,

а ліси шумлять, полонені собою, німо кочують,

пориваються вгору злетіти – і падають...

Як шумлять! Гойдаючи поруч із місяцями,

навіки забутими і вже не видними,

мокрих і темних дірчастих нічних дятлів.

 

Ліси шумлять, так далеко шумлять

і розхитують крихітну хатку,

що дверима рипить на вітрі і за мальви ховається,

до нестями вдивляючись в них –

хоч пам’яттю втриматися у цьому світі...

Я хочу в неї, зайду – вона знову побільшає й побілішає,

там, поміж сосон та вільх, мама моя покинута,

прибита опівнічним морозом, хитається в гомоні хвойному,

і тільки в рухливій тіні від лампи

видко, як листопад хоче вкрасти собі її серце,

а сама вона висівається, наче маківка, в мокрі луги.

 

Ліси шумлять, шумлять і шумлять ліси;

чую: хтось поруч проходить і не озивається,

не бачу його і не можу торкнутися –

аж за видноколом щезають білі коні без вершників.