Посестри. Часопис №39 / Усе, що я можу нині, – це дякувати

Хочу почати свою розповідь зі знайомства з моєю родиною.

Ми – звичайна єврейська родина Бикових із України, з маленького барвистого міста Мелітополя Запорізької області.

У мене невелика родина: я – Вікторія, 37 років, чоловік Вадим, 39 років, дочка Анастасія, 15 років, та син Давид, 5 років. Усі ми жили звичайним життям, займалися улюбленою роботою, домашніми справами. Я керувала дитячою програмою “Мазл Тов” у єврейській громаді БО “Михаель”. Мій чоловік працював у військовій частині, а діти відвідували гуртки, школу та дитячий садок.

Уся наша сім'я чула багато історій про фашистські злочини стостовно євреїв, про те, як ховали дітей у підвалах і як сторонні люди допомагали єврейським родинам. І ці історії були не з книг, інтернету, журналів, ми їх чули із вуст нашої бабусі. Ми слухали і жахалися від почутого – й не могли подумати, що війна колись прийде в нашу країну, в наш дім і в наші сім'ї.

Цей ранок я та моя родина не забудемо ніколи…

Вранці ми прокинулися від вибухів і не розуміли, що відбувається, аж поки мого чоловіка не викликали на роботу о 5 ранку до військової частини. На моє запитання «що відбувається?», чоловік відповів: «Рятуй дітей, почалася війна…»

У голові багато запитань і жодної відповіді.

У нашій сім'ї всі важливі рішення ми приймали разом. Є гарний вислів «моя сім'я – мої крила за спиною». У цей момент я розуміла, що в мене за спиною одне крило і всі важливі рішення я маю приймати самостійно.

Перший день війни ми перебували вдома, шукали, де краще сховатися, а спати лягли на підлогу. Ніч здавалась дуже довгою, ми чули літаки, ракети, вибухи, постріли. Була паніка, у голові хаос. Я міцно обіймала дітей, постійно накривала собою і боялася їх відпускати. Коли вибухи були чутні дуже близько, я розуміла, що ми не в безпеці і треба щось робити. На сусідній вулиці живуть мої батьки, і в них удома був підвал, ми взяли мінімум речей та пішли до них.

Наступні три дні були як у пеклі, ми постійно спускалися до підвалу, діти не знімали курток і теплих речей, не було зв'язку, світло та вода йшли з перебоєм.

У підвалі було дуже холодно й сиро, діти боялися звуків літаків, ракет та вибухів, їм було холодно і страшно. І все, що ми могли, – це голосно молитися.

Моєму синові 5 років, і він ставив мені багато запитань. Що сталося? Де тато? Чому ми у підвалі і чому плаче старша сестра?. Я постійно намагалася їх відволікти і розмовляла з донькою, як їй поводитися в тій чи тій ситуації, якщо раптом мами поряд не стане. З чоловіком зв'язатися не могла, і мене це зводило з розуму.

Коли наше місто окупувала російська влада, жити стало нестерпно. Вони грабували місто, людей, почали встановлювати свої правила та закони. Багато людей зникало безвісти, вони знаходили готових співпрацювати з ними, і одними з них виявилися квартальні та старші в домі, які жили на кожній вулиці та мали інформацію про сім'ї, що проживають у цьому районі.

Російські військові дали розпорядження квартальним дати адреси та дані, де проживають сім'ї військових, а ми до цієї категорії належали. Я розуміла, що мені з дітьми треба ховатися, бо до нас прийдуть. Я побігла до себе додому, зібрала всі документи, нагороди та речі, які стосуються української армії. Нагороди закопала, речі сховала на горищі, щось віднесла стороннім людям.

У цій ситуації у своїх батьків залишатися я більше не могла. Я зібрала дітей, і ми пішли до небайдужих людей додому, вони сховали мене та дітей у себе. Перебували ми у них три дні – і дізналися, що до міста має приїхати 16 гуманітарних автобусів.

Прокинувшись уранці, я побігла до пожежної частини, куди вони повинні були приїхати, щоб дізнатися якусь інформацію. На місці були люди зі списками, також підходили охочі евакуюватися. Списки створювали для того, щоб дізнатися кількість людей. Коли автобуси прибудуть, ніхто не знав, бо їм потрібно було проминути блокпости росіян. Залишилось тільки чекати, бо додаткова інформація була недоступна через відсутність зв'язку й інтернету. Чекали до пізнього вечора, але автобуси не приїхали.

Наступного дня ми з самого ранку прийшли з дітьми та знову чекали. Коли російські окупанти побачили, що люди збираються, вони почали кричати: «Не збирайтеся, розходьтеся, жодних автобусів не буде. Якщо не розійдетесь, застосують зброю». Усі розійшлися парком, розташованим поряд, щоб менше привертати увагу. Так і не дочекавшись автобусів, ми повернулися назад.

На третій день ми знову прийшли, і нам сказали, що автобуси повинні приїхати. Ось тільки не 16, а лише 3. Всіх інших росіяни не пропустили і забрали їх собі разом із гуманітарною допомогою.

Ми сиділи в повному розпачі, оскільки шанси вирватися з окупації були мінімальні, було незрозуміло, хто може виїхати і скільки буде місць. Коли вони під'їхали до пожежної частини, МНСки почали вирішувати, хто в них сяде. В один автобус посадили інвалідів, до іншого вчителів, а до третього сіли самі працівники МНСу. До цих автобусів підключилися цивільні, які приїхали своїми автомобілями. Машин було близько трьохсот.

Я підходила до людей, які вирушали своїм транспортом, і ніде не було місця. У моїй свідомості все осунулося – і раптом хотілося опустити руки. А в голові одне, як не я, то хто? І що в моїх руках життя моїх дітей. Заспокоївшись, я почала шукати вихід із ситуації. Проаналізувавши все навколо, побачила людей біля фури «Червоного Хреста», які питали у водія, чи їдуть вони з автобусами, чи ні.

Водій дозволив їхати у причепі фури, і нас зібралося 80 осіб, жінок, дітей та старих. Нас попередили, що всередині буде душно, водій за можливості зупинятиметься і відчинятиме двері, щоб було свіже повітря. У туалет, може, не вийде зупинитися, а якщо зупинимося, то відходити від машини не можна, оскільки дороги заміновані.

До Василівки було 9 блокпостів, на кожному з них росіяни відкривали та перевіряли, хто у причепі. Діти були налякані, син притискався до мене обличчям і щоразу питав, це росіяни чи українці. Я дуже переживала, якщо окупанти питатимуть у дітей, де їхній тато, щоб нічого не виказали (бо заздалегідь ми вчили з ними, що тато не військовий, а просто ремонтує трактори).

У Василівці нас зупинили і не хотіли пропускати, російські військові сказали водієві розвертати фури назад. На що водій відповів, що ми не поїдемо і стоятимемо тут. Коли ми вийшли з фури, нас охопив жах.

Скрізь були уламки ракет, усе чорне, довкола розбита техніка та багато російських військових. Навколо все гуркотіло, були чутні вибухи, проїжджало багато танків. Водій усіх зібрав і повідомив, що, може, ночуватимемо тут, хоча навколо – поля та розбита заправка. Після двох годин перемовин водія із російськими військовими, коли почало темніти, нам дозволили їхати замінованою дорогою, але за умови, що вимкнемо фари. Їхати було моторошно, особливо коли чули крик людей: «Куди ж ви?».

Дорогою до Запоріжжя я періодично читала Тегілім, мене це хоч трохи заспокоювало. У напрузі та страху сиділи всі, поряд зі мною були мами з немовлятами, які намагалися їх заспокоїти, дітям було незручно, адже ми сиділи на підлозі на картонці. Видихнули та розслабилися всі, коли ми добралися до українського блокпосту, де були наші українські військові.

Вони спитали, з якого ми міста, та побажали нам удачі. А син весь час питав: «Наш тато тут?». У Запоріжжі дуже голосно звучали сирени, нас привезли о 2-й ночі в дитячий садок, нагодували і поклали спати на підлозі на матраци. А рано підняли та відвезли на вокзал. На вокзалі людей було дуже багато, всі чекали на евакуаційний потяг. Я весь час тримала дітей за руки, щоб їх не втратити і щоб їх не задавив натовп, бо люди всі в паніці хотіли проштовхнутися швидше до перону. Нас посадили в поїзд, де у вагоні було 900 осіб, а в купе від 8-ми до 12 осіб. Їхали дуже довго, і за кожної тривоги поїзд зупинявся. Коли починалася комендантська година, у поїзді вимикали світло. Всю нашу нелегку подорож синові я розповідала, що це гра і треба пройти всі рівні, а коли ми дістанемося до Львова, буде приз. Він вірив і чекав на нього.

Діставшись Львова, ми вийшли з поїзда, і на пероні на нас чекав головний приз для моїх дітей – їхній тато. Мій чоловік зміг приїхати, щоб побачити дітей, тому що ми не знали, коли ми побачимось і скільки часу війна триватиме. Діти плакали від щастя та обіймали його. Ніч ми провели в хостелі, всі змучені та втомлені морально й фізично.

Вранці вирушили на вокзал шукати автобуси до Польщі. На вокзалі було багато переселенців та волонтерів. Чіткого плану, куди їдемо, у нас не було, до нас підійшла волонтерка і посадила в безкоштовний автобус. Прощання дітей із татом було дуже важким і рвало душу на шмаття. Ми сіли та поїхали у невідомість.

Дорогою до кордону з Польщею мені написав знайомий із Ізраїлю, що є волонтери від організації «Джойнт» і вони нас готові зустріти в Польщі та допомогти. Мені згадалися розповіді бабусі, як їх переховували сторонні люди і скільки є небайдужих довкола. Один із волонтерів на ім'я Даріус зі мною зв'язався і всю дорогу перепитував, як діти, як я, казав, що вони на нас чекають і зустрінуть. Я вірю: в житті все невипадково – і люди в нашому житті теж невипадкові.

4.04.22 ми прибули до Польщі, нас зустріли, нагодували та відвезли до Варшави в хостел.

Нас розташували, дали все необхідне мені та дітям. Перший тиждень у Варшаві ми навіть не виходили нікуди, відходили від стресу, прийшло усвідомлення всього того, що нам довелося пройти. Адаптація була дуже важка для всіх. Щодня з нами були волонтери, працював психолог. Нас возили на свята та різноманітні заходи. Донька спочатку нічого не хотіла і постійно була в депресії, син потихеньку почав повертатися до звичайного життя і як дитина, гратися і радіти якимось дрібницям. Трохи пізніше нас перевезли до готелю, де також було багато волонтерів та небайдужих людей, які підтримували та намагалися підбадьорити. Діти потихеньку почали адаптуватися й повертатися до звичайного життя. Подивившись на таку колосальну роботу організацій та волонтерів, розумієш, скільки вкладено добра, сил та людяності. Хочеться вклонитися, неможливо висловити словами всю подяку за польську підтримку.

Я могла би закінчити свою розповідь масштабними планами на майбутнє, але, на жаль, їх немає. Є сьогодні і зараз. Російська влада навчила мене жити одним днем ​​і звільнила нас від усього: від планів на майбутнє, від роботи, сім'ї,  міста і дому. І все, що я можу на сьогодні, це –  запалюючи свічки – дякувати Всевишньому за те, що ми живі, за все, що маємо зараз. І молитися за Україну та світ.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури