Посестри. Часопис №132 / Усе за планом. Частина друга

Завершення. Початок у номері 131

Першу дискотеку (на яку мені, звісно ж, нема чого вдягти!) заплановано на четвертий день нашого перебування в таборі. За цей час Іра встигає перезнайомитися з найсимпатичнішими футболістами. Вони танцюють окремо: красені-футболісти й високі стрункі дівчата, серед яких – наша Ірка. За статусом вона належить до «вищої касти», в яку таких, як я, Віра чи Оля, не допускають. Анна легко могла би влитися в їхній колектив, але їй, здається, байдуже до всього, крім книжок.

Плани зі знаходження ідеального хлопця розсипаються на друзки – ніхто мене не те що не запрошує танцювати, схоже, хлопці таких, як я, взагалі не помічають. Ми трохи танцюємо у своєму маленькому дівчачому колі «нижчої касти» (Віра зневажливо сидить на лавці і втикає в телефон), я – в ненависних сірих джинсах, які висять на дупі, й у футболці, яка теж нічого не обтягує.

Посеред вечора до мене підходить Анна й мовчки смикає за руку: мовляв, відійдемо подалі. Слід завважити: під час дискотеки не можна вештатися табором, заборонено відходити навіть на кілька метрів від танцмайданчика. Найсуворішій забороні, яку наважуються порушити лише найкрутіші, підлягають альтанки! Очевидячки, Ірка не перша, хто вибудовує на них свої плани з «утрати цноти».

Ми з Анею сідаємо під найближчою липою. Вечір теплий, на нас світить ліхтар, у його світлі видно, як повітря кишить отарами комарів. Анна – ідеальна дівчина, її навіть комарі не кусають! А я не можу думати через постійне свербіння й дзижчання.

Тут Аня каже:

– Я познайомилася з хлопцем.

– Ого! – тільки й вистачає мене. Ляп! Ляп! Ляп! – Футболіст?

Анна бридливо кривиться:

– Ні, ти що! Я не можу сказати, хто він. Він такий уважний і симпатичний. І, можливо, я йому навіть подобаюся...

Вона ще й сумнівається!

– Ти не можеш не подобатися. Впевнена, він у тебе закохається, – ляп!

Відчуваю, як кольнуло щось таке... Заздрість? Анна втілює мій план на літо, а я знов лишаюся в лузерах. У цю коротку мить я її майже ненавиджу. Але як її можна ненавидіти?

– Він старший, – тихо каже Аня.

– Дід Геник чи що? – пробую розрядити атмосферу, проте Анна й далі сидить нестерпно серйозна. Дід Геник – наш сторож, дуже кумедний і милий дід, геть несхожий на педофіла.

– Ми цілувалися, – веде далі моя мила подруга.

– Коли?! – скрикую я. – Ви ж менше тижня знайомі!

Анна дивиться на мене так, наче я ношу паранджу. Бзззз. Ляп!

– Добре, добре. І що? Він класно цілується?

– Не хочу про це говорити. У мене болить голова, я пішла до себе в кімнату. Бувай!

Я не встигаю ні сказати їй «добраніч», ні нагадати, що нам недозволено самостійно блукати табором, навіть для того, щоб піти в кімнату.

До суботи Аня не порушує теми свого хлопця. Я не розпитую й загалом більше тусуюся зі своїми дівками. Ірка вчить мене вищипувати брови і фарбуватися, а Віра показує нам усім, як тримати весло (вона захоплюється спортивною греблею). Веслом слугує швабра, яку Віра невідь-де роздобула. Згодом швабра мала виконати почесну місію: в останні дні між хлопцями й дівчатами планувався «футбольний матч», де всі мали право гупати м'яч чим завгодно. Віра опинилася в команді й вирішила грати шваброю. Оля постійно щось читає й час від часу зачитує нам кумедні уривки з чергових книжок. Здається, табір їй потрібен лише для того, щоб спокійно почитати.

Батьки дзвонять, щоб мене ощасливити:

– Привіт! Ну що ти, як ти? – традиційно питає мама й, не дочекавшись відповіді, повідомляє: – Іннусю, нам дуже шкода, але ми не зможемо приїхати на вихідні... Нас із татком запросили на день народження в суботу, це таткова начальниця – мусимо йти.

– Ой, ну що ж... – з усіх сил намагаюся приховати радість, – наступного тижня побачимося!

Фух! Гора з пліч.

Щойно я встигаю договорити з мамою, у двері тричі стукають. Анна. У нас правило: якщо Аня стукає тричі, значить їй потрібно поговорити віч-на-віч. Але мені щось не хочеться. І я вдаю, що забула про нашу домовленість. Анна трохи тупцяє біля дверей, розмова не клеїться. Вона кидає на мене докірливий погляд і повідомляє, що йде у свою кімнату перевдягатися.

Совість мене геть замучила. Я муркаю щось дівчатам і йду за подругою. У кімнаті її нема. Набираю номер Анни. Короткі гудки. З кимось розмовляє. Що ж, у мене й своїх справ по голову.

– Слухай, а що з Анею? – питає якось за вечерею Оля. І як вона все помічає, за своїми книжками! – Вона якась замислена. Тобто... Ну, вона завжди замислена, але це якось особливо. У неї все добре?

А хто її розбере, чи все в неї добре! Вона ж не хоче про це говорити!

– Не знаю, я не помітила, – брешу я й умить Усесвіт шле покарання: недоварена макаронина ледь не позбавляє мене життя. Я так закашлююся, що тепер мене знатимуть не як малосимпатичну тінь красуні Анни, а як ту, що сполохала весь табір макарониною.

На щастя, макаронина принаймні рятує від подальших розпитувань.

Тимчасом наближається кінець нашого перебування в таборі. Вдень буде жартівливий футбольний матч, а ввечері – дискотека, на яку я вже не хочу йти. Весь мій одяг непридатний для пошуків хлопця, навіть не ідеального, а звичайного. Іра критично оглядає мій гардероб і присуджує йому не виходити за межі валізи. Кілька хвилин вона риється у своїй тумбочці й дістає вільного крою плаття, яке може на мене налізти. Ще трохи пошуків – є фен, плойка, косметика. Результат мені подобається чітко до лінії шиї. Плаття сидить шикарно, але обличчя... наче не моє. Оля мовчки це все споглядає, сама вона не зраджує улюбленим шортам. Віра постійно підсміюється з чиїхось повідомлень у чаті, тож у мене не лишається вибору.

Насправді я вже втратила навіть найменшу надію. Нормальних хлопців розібрали відразу, лишилися ще більші заучки, ніж я, і ще Федір, син начальниці табору. Він по черзі клеїться до всіх симпатичних дівчат, і тільки моя Анна не звертає на нього уваги.

Стоп! А може – це все-таки Федір? Він старший, цього року закінчив школу…

Мої роздуми перериває Оля:

– Аню не бачила?

От же ж! Не проведеш її!

– Ні, ще її наче не було. А що?

– Та... Щось із нею не так... Останнім часом вона не хоче говорити навіть про книжки... І ось... – Оля дістає Анину електронну книжку. – Забула сьогодні на лавці. Аня! Розумієш?

Я розумію. Але не пригадую, чи просила Анна мене берегти її секрет.

– Ось вона! – в залу й справді заходить Аня. Не лише я мала сьогодні сеанс макіяжу й перукарського мистецтва. Анине волосся було так само розпущене, але тепер його акуратно вклали феном. – Аню!

Вона всміхається й підходить до нас. Ідучи повз коло, де футболісти вишикувалися навколо Іри, Анна поправляє майку й шле в центр кола повітряний поцілунок. Здається, його ловить Антон. Проте Анна на футболістів уже не звертає анінайменшої уваги.

– О, моя книжка! Дякую, – вона недбало забирає свій ґаджет із рук трохи ошелешеної Олі й цілує ту в щоку. Потім цілує мене. Раніше вона так із нами не віталася. Аня пахне м'ятою.

– Як справи? – питає Анна, явно не зацікавлена у відповіді. Вона весь час озирається. Чи не Федора шукає?

– Когось шукаєш? – Олині очі примружуються: явно здогадалася, в чому причина святкового вигляду.

– Та... ні... – відказує Аня, проте очі її й далі когось вистежують.

Оля непомітно стискає мою руку.

– Дівчата, не хочете відійти? Тут шумно! – скоромовкою випалюю я, на що Оля чемно відмовляється: мовляв, має знайти Віру.

Ми з Анною сідаємо на звичній лавці у світлі ліхтаря. Ляп! Ляп! Ляп! Бзззз.

– У вас побачення? – питаю без передмов.

Анна мовчить і вдивляється в темряву навколо танцмайданчика.

– Що? – перепитує вона. – Ти щось питала?

– Це Федір? – висловлюю свій здогад і, здається, потрапляю в яблучко.

Анині очі округлюються, темніють, а тоді в одну мить вона опановує себе й починає сміятися.

– О Боже, що ти верзеш! Федя і я! Ха-ха-ха!

Враз вона когось ніби помічає. Стає схожа на кішку, яка довго сиділа на вікні, аж раптом на сусідню гілку сіла пташка. Я напружую зір. Нікого нового. Он танцюють футболісти, он Оля з Вірою, он Ірка, он ватажки й тренери. Нікого, хто б міг зацікавити Анну, я не помічаю.

– Аню, – шепочу, нахилившись їй до вуха, – про що ти хотіла зі мною поговорити? Тоді, на днях...

Анна ледь помітно звужує очі. Ображається.

– Пусте. Нічого важливого.

Бреше.

– У тебе побачення.

– Ти вже не запитуєш?

– Хто він?

– Не можу сказати.

– Де ви домовилися зустрітися?

Анна на мить вагається.

– В дальній альтанці...

– Альтанці? Ти що? Нам не можна... – мало не кричу я.

– Тссс! Тихо! З ним – можна, – сказавши це, Анна закушує губу, і я починаю здогадуватися. – Усе, прикрий мене. Завтра побачимося!

Вона зникає так швидко, що я навіть не помічаю, як вона знову залишає на лавці електронну книжку. Підходить Оля. Певне, підслуховувала, бо мовчки тягне мене туди, де зникла Анна. 

Аня і її таємничий незнайомець недарма вибрали найдальшу альтанку. Її майже не освітлювали ліхтарі й туди не виходили вікна малюцького корпусу. Тобто якщо раптом – тьху-тьху-тьху! – хтось звідти волав би «пожежа!», його б не почули. У темряві ми йдемо дуже швидко. Оля міцно тримає мене за руку й веде просто туди, де мало відбуватися Анине побачення. Лишається кілька метрів. Ми чуємо тихі голоси. Майже шепіт. Один із них, дівчачий, належав Анні. Другий, чоловічий, не можу впізнати. Хоча голос дуже знайомий. Стаємо в тіні ліхтаря, так, щоб чути розмову, але нас не було видно. Шепіт. Мовчання. Шепіт. Знову мовчання. Мовчання. Мовчання. Шурхіт. І – виразне слово: «Ні!».

Оля смикає мене за рукав і тягне туди, де сидить парочка. Ми вигулькуємо з кущів наче випадково, прикинувшись, що не бачимо нічого незвичайного.

– О! Аня! Як добре, що ми тебе зустріли... – незворушно заспівує Оля поки я приходжу до тями.

Анин таємничий хлопець – наш фізрук Віталя Олексійович! Він дуже симпатичний. Студент, йому дев’ятнадцять.

Мені не дуже видно, але я уявляю собі Віталю: незадоволення, злість, зірвані плани й викинуті на вітер час і гроші. Мені страшно. У темряві я помічаю, як він лізе в кишеню, і белькочу:

– Ми зробимо вам мінет!

Його рука застигає, так і не занурившись у кишеню. Оля, скориставшись панікою, хапає Аню за руку й кричить: «Пожежа!».

Трохи оговтавшись, фізрук підхоплюється вставати, аж раптом із тіні з'являється довжелезна дерев'яна швабра, яка вмить опиняється на голові у Вітальки. Поки той хапається за голову, в шию йому встромляється електрошокер. Віталя розгублено глипає на нас і падає на коцик, який мав слугувати за постіль.

Оля з Анною відбігають під світло найближчого ліхтаря. Віра зосереджено намацує у фізрука пульс. Ірка гордо тримає лівою шокер, а правою тимчасом фотографує непритомного фізрука на смартфон. Я підходжу до Олі з Анною. Анна тремтить. Я обіймаю її. Оля обіймає за плечі нас обох і відходить до дівчат. Треба вирішити, як бути з фізруком.

– Я була така дурепа, – схлипує Анна.

– Перестань, – втішаю. – Будь-хто міг би повестися. Віталя дуже симпатичний...

Про те, що він дуже подобався мені, мовчу.

– Він мені навіть не подобається...

Я мовчки її обіймаю і легесенько гладжу по спині. Мама так завжди робить, коли мені сумно.

– Мені под-д-добається хтось і-і-інший...

– То чому ти гуляла з Віталькою? – не доганяю.

– Сор-р-ром... Соромно про таке казати.

– Мені – не соромно, ти ж знаєш.

– Мені подобається... Д-д-дівчина... Т-т-ти!

Оце так поворот!

Я не можу поглянути в очі Ані. Хоча знаю, що зараз вона хоче побачити мої. Я не вмію реагувати на такі зізнання. Мені ніхто ніколи не говорив, що я – подобаюся. Тим паче дівчина! Я мовчу, але більше Анни не обіймаю. Раптом вона бере мене за руку, повертає моє обличчя так, щоб її очі дивилися в мої (між нами лишаються тільки скельця моїх окулярів) і каже:

– Ніколи не бачила таких світлих очей, як у тебе! Можна я зніму?

Я киваю. Ледь-ледь.

А потім… Потім вона мене цілує. В губи. З язиком. Не встигаю зрозуміти, чи мені подобається. Незвично й соромно водночас.

Це був мій перший раз.

А потім Анна тікає.

Я повертаюся до дівчат. На щастя, жодна з них ні слова не каже про Анин прощальний поцілунок. Ми вирішуємо здати Вітальку керівництву. Віра й Іра зі шваброю і шокером залишаються на чатах, тоді як ми з Олею йдемо шукати дирекцію.

На ранок Віталя в нас уже не працює (чому в мене таке змішане відчуття?) Лишається три дні табірного життя, проте я не уявляю, як далі поводитися з Анною. Все-таки вона – не зовсім той «хлопець», якого я вимріяла.

Після сніданку Аня таки ловить мене за руку:

– Ось, – вона вкладає мені в руку згорнутий папірець. – Моя домашня адреса. Якщо захочеш листуватися. Не бійся, я більше тебе не цілуватиму. Хіба що ти сама…

Вона стискає мою руку й біжить до корпусу. Там на неї чекає молода жінка з валізою. «Яка в Анни вродлива мама», – встигаю подумати я, коли вони обидві повертаються в мій бік і махають.

Чорт! Мало не забула про електронну книжку!

– Аню! – кричу й біжу в бік синього «шевроле». Анина мама якраз заводить машину. – Книжка! – я з усіх сил вимахую ґаджетом перед вікном автівки.

– А, книжка! Лиши собі, – несподівано каже моя подруга. – Там є дещо цікаве почитати. Напишеш, як тобі Сильвія Платт. Прощавай!

Анна махає мені рукою, її мама всміхається (у неї така ж гарна усмішка, як і в доньки) й шле мені повітряний поцілунок. Вони їдуть геть, залишивши мене розплутувати цей дивний клубок подій, думок, почуттів.

…Адже я все спланувала. Літо, табір, романтика. І перший поцілунок.