Посестри. Часопис №131 / Усе за планом. Частина перша

Насправді я все спланувала.

Якось я прочитала книжку про дружбу в літньому таборі в Америці. Там дівчина, Ксеня, виграла міську олімпіаду з англмови і полетіла в США, в літній розмовний табір. Зустріла купу друзів і Його. Еріка, «хлопця за листуванням». Усе в них було класно.

Я хотіла бути, як Ксеня, але було одне «але».

У моєму місті не відправляли в закордонні табори навіть призерів обласних олімпіад.

І друге «але». Моя сестра.

Коли я повідомила батькам, що хочу в літній табір, Марина видала несосвітенну дурницю:

– Табір – обітєль разврата, – і вийшла, ефектно поправивши гривку.

Мама вилетіла слідом за нею, зачинивши двері. Вони довго про щось розмовляли, а тоді мама прийшла і вбила мене одним словом: «Ворзель». Що може бути гірше за Ворзель?! Ні тобі моря, ні гір, трохи лісу і батьки, які навідують плаксивих малюків через день, на вихідні забираючи з собою на прогулянки. Вмерти можна! Добре, що це триватиме тільки десять днів.

Було ще й третє «але», проте з цим, на щастя, пронесло. Моя мама – вчителька, і вона б могла взагалі зіпсувати нам поїздку, якби приписала мене до діточок у свій заїзд.

Властиво, з цим фактом (мама = вчителька) пов'язана чи не половина всіх моїх бід:

1. Я не маю друзів.

2. Усі вважають мене заучкою.

3. Мама – моя класна керівничка.

4. Ніякого особистого життя у шкільних стінах.

5. Ніяких скандалів і пліток.

6. Мама про все дізнається найперша.

7. Жодних невиконаних завдань.

8. Жодних спізнень.

9. Ні – сексуальному одягу.

10. Ні – сленгу (я вже мовчу про матюки!).

Я можу продовжувати до нескінченності.

Зрештою, з усім цим можна жити, крім трьох пунктів:

1) відсутність друзів;

2) складнощі з пошуком хлопця своєї мрії;

2) одяг, завдяки якому в автобусі до мене звертаються «Жіночко!».

Із цим треба було конче щось робити, і я придумала план. Літо. Табір. Романтика. Короткі шорти, засмаглі ноги, контактні лінзи замість окулярів. Танці до ночі. І Він, який не знатиме про мене нічого, крім того, що я – це я. Не знатиме ні моєї мами, ні оцінок. Нічого.

До дня від'їзду лишається два дні. Валіза стоїть посеред кімнати, вже спакована. Я не можу вирішити, брати теплі речі чи все ж покластися на липневу спеку. Аж заходить, вкотре забувши про звичку стукати, мама:

– О, ти вже спакувалася!

– Угу, – я передчуваю, як до вікна підповзає циклон.

– А я хотіла тобі допомогти... – Ой, зараз як загримить! – А светр отой зелений ти взяла?

Зелений – який нудний колір!

– Ні, плюс тридцять же! – циклон закручується в елегантну спіраль, я вже чую, як гримить. Рахую секунди до блискавки.

– А що це за одяг?! – Грррр! Грррр! – Звідки він у тебе? Ти цього не вдягатимеш! А це що? Це Маринчине?

– Ні, мамо, це моє, – останнє слово я виділяю всіма можливими знаками пунктуації, доступними в усному мовленні. – Я купила його на кишенькові. Свої. Хіба ти не бачиш, що на Марину це велике?

– Еге ж, еге ж, – блискавки відбиваються від розчахнутої валізи й потрапляють у ні в чім не повинну новесеньку піжамку. – Що ЦЕ? Хто тобі дозволив таке купляти? Це... спіднє? – останнє слово мама вимовила так, наче в руках у неї був не тоненький атласний набір із мереживом, а брудні й заношені труси.

– Це, мамо, піжама, – гррр-бам! Піу-піу! – озиваються сигналізаціями автівки під вікнами. – Я її купила, щоб спати.

– А як же та піжама, яку я тобі подарувала на день народження? – гроза вщухає, циклон відступає, залишивши патьоки на вікнах, поламані гілки й розбиті серця.

– Я покладу і її, на холодні ночі, добре? – я хочу щось сказати і… здаюся. Секунда – і я вже скручую в акуратні рулончики «байкові» панталони й футболку в сердечка.

Табір собі як табір. Ліс, альтанки, ніякого простору для уяви. Тато пропонував завезти мене перед роботою, але мама наполягла на тому, щоб поїхати й самій подивитися, чи все добре. Перше, що робить моя мама, щоб перебування її молодшої доньки в «Лісовій феєрії» стало нестерпним, – без стуку відчиняє двері в кімнату, де вже заселилися дівчата. Троє моїх сусідок, які в’їхали ще зранку, зненавиділи мене з першого з погляду. Видно було, що ми своїм уторгненням перервали їм цікаву розмову, давши натомість привід для іншої, але вже коли я вийду. Я промимрила «Вибачте», але навряд мене хтось почув. Щоб мама, бува, не накоїла ще чогось, я швиденько ставлю валізку біля вільного ліжка (не біля вікна і не біля стін, найгірше місце – для тих, хто в усьому слухає маму) і делікатно виштовхую батьків за двері. Щойно переступивши поріг кімнати, з жахом усвідомлюю, що зараз буде: вони ПЛІТКУВАТИМУТЬ ПРО МЕНЕ! Вони мене обов’язково обговорять, обсмокчуть кісточки, засудять усі до одної мої веснянки! Ще й лінзи, як на зло, мені не купили!

Провівши маму з татом і запевнивши їх, що мені тут буде нормально (у тому, що буде добре, вже сумніваюся), я вирішую обійти табір і вже збираюся вертатися, як хтось каже мені в спину:

– Привіт!

Озираюся, чи нема нікого поблизу, до кого звернене вітання. Не люблю того відчуття, коли вітаєшся у відповідь, а то було не тобі.

– При...віт, – кажу невпевнено. Переді мною стоїть худа білявка з довжелезним, проте не дуже охайним волоссям. У руках вона тримає електронну книжку. – Що читаєш?

Спитавши таку дурницю, я червонію: сама не люблю, як хтось лізе мені під обкладинку. Книжки – це так інтимно. Нікому не зізнаюся, що моя улюблена – «Коханець леді Чаттерлей», таке враження, наче хто на гарячому застукав.

Щойно я збираюся сказати, щоб не відповідала, якщо не хоче, дівчина (виявилося, її звуть Анна, але можна Аня) змовницьки шепоче:

– «Коханку французького лейтенанта». Читала?

– Ого! Ти любиш Фаулза? – дивуюся я.

– Чесно кажучи, ця книжка мені не дуже йде. Ніяк не можу продертися через перші розділи, – зізнається Аня. – Мені більше подобається «Колекціонер».

Я читала обидві. І ще «Мага» – це все, що знайшла в бібліотеці.

Мене осяяло передчуття щасливого літа. Аня була мовби моїм віддзеркаленням у всьому, особливо в читацьких смаках. До вечері ми встигаємо обговорити купу улюблених і неулюблених книжок. Анна була мовби лебедем, хоч сама цього й не усвідомлювала, а я – каченям. Не гидким, а так – ніяким. Я не вмію фарбуватися, робити собі зачісок, манікюру і педикюру, не маю гарного одягу, ношу окуляри й не знаю, про що говорити з хлопцями. Ані це все було непотрібно. Струнка білявка з електронною книжкою – якби вона бачила, якими поглядами проводжають її хлопці і з яким нерозумінням вони дивляться на мене! Чи сказала б вона тоді мені «Привіт!»?

Мені так хотілося, щоб Анна жила зі мною в кімнаті, але ні. Там були Віра, Оля та Іра. Спортсменка, сіра мишка і гламурна фіфа, як подумки охрестила їх я, каченя в окулярах.

Я заходжу в розпал розмови, якої з моєю появою навіть не переривають:

– ...сорок відсотків дівчат втрачають цноту в літньому таборі! – доводить худа фарбована білявка, яку звуть Іра. У цей час вона саме малює нігті на ногах червоним лаком. – Це так романтично!

– Господи, ти так кажеш: «втрачають цноту»! – заходиться сміхом висока спортивна Віра. – Яка романтика – на цих ліжках?

Віра піднімає дупу й важко плюхається на ліжко – скрипить нестерпно! Тоді повторює ще кілька разів для закріплення результату. Це смішно, але я стараюся не всміхатися. Мовчки розкладаю свої речі.

– Ну... Можна взяти ковдру й утекти в альтанку? – білявка, прикусивши губу, дофарбовує нігті на правій нозі.

– Щоб там вас зжерли комарі? – знову регоче Віра.

– Ой, можна подумати, коли тебе охоплює пристрасть, хтось зважає на комарів, – фиркає Іра. – Щоб ви знали, я прихопила з собою презервативи. Про всяк випадок.

– Хіба про це не має думати хлопець? – чути тихий голос Олі, «сірої мишки».

– Тю! Звісно, ні! У них у цей час інше в голові... – хіхікає Іра, промахнувшись і наквецявши лаку на палець. – Чорт!

– Я десь читала, що в літніх таборах великий відсоток зґвалтувань...

Чорт! Це хто ляпнув? Я? Чорт, чорт, чорт! Треба ж було мені таке сказати!

Шестеро пар очей встромлюються в мене. У кімнаті миттю загусає повітря. Пролітає комар. Бззззз.

– Впевнена, тобі нема чого хвилюватися, – спокійно каже Оля, все ще не відриваючись від журналу. – Як і мені. Кого цікавлять такі, як ми?

– Я і про це подумала, – відрізає Іра, пропустивши Олине зауваження повз вуха. – У мене є шокер. І балончик.

Повітря знову стає нормальним. Простір наповнюється звуками.

– А я знаю кілька прийомів карате і вмію вломити з розгону в пах, – цього разу Віра демонструє наглядно, куди слід бити.

– Я читала в одному журналі, – озивається Оля, яка, певно, теж має репутацію заучки, – що, якщо до тебе чіпляється потенційний ґвалтівник, можна запропонувати йому мінет...

У дівчат округлюються очі. Іра припиняє фарбувати нігті. Зізнаюся, я теж такого повороту не чекала.

– А як же тікати? Кричати «Пожежа!» і всі діла? – першою приходить до тями Віра.

– Ну, в нього може бути зброя... У такому разі мінет – це менше зло... – це що, знову я?

– Ой, дівчата, оце нас занесло! Спізнимося на вечерю. Новенька, тебе хоч як звуть? – питає Іра і всміхається. У неї нерівні зуби, але це не дуже псує їй усмішку.

– Інна.

– От і прекрасно. Умієш же ти підкинути тему для розмови! До речі, дівчата, ви вже бачили, які тут хлопці? Я чула, у хлопчачому корпусі тренуються футболісти...

– Та ну, в них криві ноги! – знову регоче Віра.

<...>