Посестри. Часопис №132 / Академія та Норвід

Готуючись до виступу на присвяченій Норвіду академіїВиступ у притулку святого Казимира в Парижі, на академії до 75-річчя смерті Норвіда.[1], я не міг не думати про парадоксальність поєднання цих слів: «академія» і «Норвід». Адже він не зносив польських ювілеїв та академій. Він був проти самого їхнього стилю – сумніваюся, що з того часу він сильно змінився – вбачав у них змазування важливих істин і відмінностей у рожевій і солодкавій фікції минулого: не відродження, а усихання громадського духу. «Польський ювілей завжди відгонить гнилизною», – пише він у листі до Северини Духінської за рік до смерті, а далі: «Мені бридкі польські ювілеї: ця незмінна демонстрація мертвотності нації та суспільства». То що ж можна зробити, аби й ця академія не стала черговим похованням Норвіда? Ми-бо аж ніяк не допоможемо йому проявитись, механічно підносячи його до рангу «четвертого національного пророка»Три національні пророки – Міцкевич, Словацький і Красінський. [2].

Спробуймо подивитися на нього-справжнього, без підгонки за нашими мірками. Норвід помер у цьому будинку, прийнятий на сім останніх років свого життя добрими сестрами святого Вінсента де Поля, забутий – ба більше – знехтуваний суспільством. «Прометідіони, Зволони та інші Адрони», – насміхався над назвами його творів Юліан Клачко, вважаючи, що для нього існує лише одне місце: у боніфратрів, тобто в закладі для божевільних, і навіть один із найбільш вірних його друзів, прекрасна людина і непоганий поет, Богдан Залеський, називав його: «Наш шляхетний і дивакуватий Норвідек».

Норвід хотів бути колючкою, що пробуджує нас зі сплячки порожніх кліше, а за кліше йому правило кожне не пережите, а лише повторене слово. Його мова важка, бо кожне її речення є виразом особистого, самотнього, пережитого до кінця досвіду; слово його зобов’язувало назавжди. Тож якщо ми хочемо вшанувати Норвіда, тобто застосувати його, як він хотів бути застосованим, нам слід узятися за його листи, які, за його словами, він ніколи не виправляв: до друзів, до можновладців і бідняків, до ватажків повстання, до Владислава Замойського і Мєрославського, до Герцена і Залеських, до кількох відданих йому жінок; ніде-бо так, як у них, не відчувається, яким поетом і людиною він був у повноті свого єства.

Уявімо його живим і подумаймо, як ми б прийняли його сьогодні, бідного, у безперестанній гонитві за позикою, а попри це – гордого і непоступливого, що таврує наші недоліки і постійно всіх повчає. Подумаймо, як ми ставимося до подібних йому, які живуть серед нас. Ми постійно чуємо, який у нього важкий стиль, але йдеться не лише про стиль, адже кожний стиль самою своєю формою і ритмом висловлює суть автора. Тож мова про саму сутність Норвіда. Уповні насолодитися Норвідом, відчути смак таких віршів, як «До того краю» або «Над Капулетті і Монтеккі домом»... можна лише тоді, коли ми здатні розгризти шкаралущу гіркої іронії та суворої непоступливості в осудженні нас, поляків. Він усе життя віддаляється від суспільства, а радше – воно від нього, не друкуючи його статей, меморіалів і віршів, гублячи у редакціях його рукописи – бо поет не підспівує цьому суспільству і спростовує загальноприйняті константи. Чи ж реакція нашого еміграційного суспільства на живого Норвіда була би іншою через оці сто минулих років?

Сучасна йому еміграція билася не лише у двох повстаннях, не лише в угорській революції, кавказьких війнах чи на полях Ломбардії, а й у легіонах Дона Педро Португальського, у складі Французького Іноземного легіону в Алжирі та в багатьох інших військових експедиціях, що не мали жодного стосунку до Польщі: на порядку денному для неї стояли не лише звичайні дуелі, а й «дуелі» групові – це була еміграція, про яку Словацький писав, що вона придатна лише до меча. Й оцій от еміграції Норвід мав сміливість сказати: «Не вірю, аби кров забезпечувала майбутнє (уже принаймні дев’ятнадцяти століть). Я вірю у піт на чолі, але не у кров!! Ці поняття настільки кардинально відмінні, аж не здатні до плідної взаємодії».

Він вимагає заощадження крові і життя, і з пристрастю пророка повертається до того, що «щокільканадцять років буде різнина (sic), заклання невинних і цілковите винищення – так буде». Оскільки війн і пролиття крові можна уникнути лише пануванням думки над енергією.

«А у нас енергія завжди лізе поперед думки».

«Битви трапляються лише там, де героїзм практикується на всіх полях життя. Але ж битви є хірургією, а не медициною»…

Ми не здатні боротися за свою правду у повсякденному житті, ми не тільки розумово ліниві, а й боягузливі – це звинувачення чи не найбільш характерне для Норвіда. Найвідважнішому на поле бою народу бракує громадянської мужності. Щодо цього найбільш значущим у його кореспонденції є лист 1866 року з Парижа до Крашевського. Норвід пише там про свої суперечки з Зиґмунтом Красінським, людиною, яку він любив і говорив як про одного з рідкісних поляків, з якими можна «шляхетно вирізнятися», бо поляки, за його словами, «вміють лише обожнювати або безчестити – але ніколи не цінувати».

Я говорив це Зиґмунту, – пише він у цьому листі, – перед його смертю, коли він прийшов у мійзакутень, де ти був за моєї відсутності. Я сказав йому: «Ви брешете, ви не довіряєте наслідкам істини і майстерності всеосяжного Бога!.. І ця довіра наслідкам істини називається НАДІЄЮ (чеснотою)».

Чим же ж була ця істина Норвіда? «Що є правдою – є нею в обертанні планет у небесній блакиті, і в зернині піску, і в серці, і в кишені, і всюди – інакше це жарти». Отож, у цьому листі до Крашевського він виступає проти того, що вважає за наш страх перед правдою: «Вони (поляки), готові пролити море крові, але не скажуть і кількох слів правди…», і тоді ж до Мерцбаха:

Мої шановані і талановиті колеги грішать браком пильності і громадянської мужності […] Чи ж ми дочекаємося днів, коли назвати дурість дурістю не буде зрадою батьківщини!?? Отак, невпевнені у своїй чесноті та її принципах русяві вісімнадцятирічні англійські пансіонерки, нахиляючись за фіалками, надзвичайно переймаються, чи бува цим невинним жестом не привели у безлад своїх спідниць?? Дебора і Юдит схилялись би інакше, якби не потребували захисту від галантереї.

Коли його хотіли переконати, що суспільство не дозріло до істини – він писав:

Я відповідаю перед публікою та її віком – сьогодні вона має, наприклад, вісімнадцять – а завтра може подорослішати... це залежить не від часу і не від неї – це залежить від нас. Шановний Брокгауз не знає, що абсолютно не годиться продавати книжки як печиво; книги-бо – це гарматні ядра, тож потребують розрахунку траєкторії і часу польоту.

Джерело нашої трагедії Норвід вбачає у польському порушенні пріоритетів – царюванні енергії над думкою, інтелектом і плануванням.

Ви, революціонери, ви, прогресивні люди, не знехтуйте базіканням ретрограда і невдахи, о, ви – революціонери і люди прогресу. Де енергія дорівнює ста, а інтелект – трьом, та ще й перебуваючи в цілковитому лакействі і приниженні – там із математичною точністю щокільканадцять років буде переворот і різанина одного покоління іншим – інакше бути не може. Переможних планів усе більше, але де послідовне впровадження бодай якогось із них?! Що на таке запитання може відповісти Польща?? Я запитую!

Знову і знову він повертається до претензії, що ми не вміємо мислити, адже бачимо все «через сльози святих і призму проклятих, у переломленому світлі, і ніколи – справжнім». Міцкевич усіма, навіть ворогами, визнаний за національного поета, молиться про Війну Народів, девізом кожного поляка стає «перемога або смерть», а Норвід пише:

Йдемо на смерть,

Бо здатні лиш нa неїПереклад віршів на українську Андрія Лисенка.[3].

Ми не шануємо ні життя, ні форми, не даємо вкоренитись жодному плідному починанню, ось через що з пристрастю, гіркотою і болем Норвід пророкує нам найтемніше майбутнє. То чому його читання не тільки бадьорить, а й надихає? Бо Норвід вірив у «всеосяжного Бога», в абсолютний сенс життя, і це задало масштаб його мисленню і сподіванням, звідси ж походить його ставлення до людини. Ми багато в чому залежимо від власної ідеї людини: наше деградоване поняття про людину призводить до деградації нас самих. Ідея людини Норвіда настільки ж велика, як і його віра у своє завдання і можливості, тож зневагу до людини («людина – це ніщо») він прирівнював до святокрадства. Контраст між наявним і можливим образами людини стає темою його «Промови про свободу слова» й одного з найкрасивіших листів до Констанції Ґурської. Що означає людство?

                                                 Приречених на смерть

Мільйонів з дев’ять – і скількись там залюднених

Земель…

Оце й усе!

щомиті хтось вмирає,

А в цей же ж час приходить немовля.

Оце й усе…

Людство «схиляючись перед самим собою»

…без Бога поруч зраджує себе ж,

Але воно знайде багрянець царський,

Коли в блакить ефіру увійде.

А людина?

Стражденна до останньої клітини,

Розвіювана вітром жменька пилу…

                       …що… там… людина?!

Проте частиною гармонії створіння,

Є й танець найдрібнішої пилини,

Минуть віки або тисячоліття,

І кожний атом зміниться на зірку – аби почули ми:

                                                                     … оце Людина!

Але ця людина Норвіда, яка «в блакить ефіру увійде», – це зовсім не віра в ефірне людство. Норвід вимагає відповідальності і боротьби тут, на землі. Він супротивник бездумного героїзму, але чудово знає значення жертви як масштабу людини і шанує цю жертовність. У листі до Констанції Ґурської (шедеврі епістолярного стилю) він це висловлює протиставленням лише кількох образів, без коментарів:

У 1848 році – кілька років тому, крокуючи тими пласкими каменями, що ними пролягає шлях бульварами до Магдалени, я мусив обережно переступати крізь потік червоної людської крові, що стікала з боку Міністерства закордонних справ на всю ширину вулиці. Цю кров пролили вмираючі люди, які, можливо, й помилялися, але вихлюпнули цю кров з усіх своїх жил заради того, щоб ті, хто житиме опісля їхніх смертей, були вільнішими, вищими та щасливішими. Я намагався не промочити взуття у цьому потоці людської крові.

Далі Норвід пише про 50 тисяч осіб, загиблих при Сольферіно, що їх любили матері й сестри: «їхні нутрощі були розкидані по землі – світило сонце – гнилизна поширювалася – собаки лизали мертві тіла». Він пише про 80 тисяч трупів, які в один день «укрили площу своїми червоними від крові нутрощами, щоб ті, хто житиме після їхніх смертей, були трохи вищими і щасливішими», про замучених у Японії, чиї імена в Римі розміщені на вівтарі, де стоїть Євхаристія, і ще згадує останній Великдень, де «кількадесят сотень людей на світі прийняло Бога у нутро своє серцем і язиком». І дякуючи пані Констанції Ґурській, яка «була дуже добра, змушуючи мене повірити в те, що людина є нікчемність і нуль», під час розмови в вітальні, де пані Ессаков «дуже здивована тим, що можна сидіти дві години мовчки в окремому куточку» – Норвід дає образ людини: «Анета заварює чай – Ротшильд грає в бурсу – пані Францішкова Потоцька бере шлюб… пані Х. подряпала палець шпилькою – пан О. нюхає тютюн» і закінчує: «Людина – це ніщо! Найнижчий слуга, Ц. Норвід».

У цьому листі ми бачимо поета на тлі салону – одного з небагатьох, де він був майже своїм, і можемо легко уявити собі реакції на його репліки і поведінку. Суспільство, знаючи його лише за рідкісними виступами, нечисленними друкованими текстами і кількома листами, не знаходило ключів до їхньої інтерпретації, адже не могло прийняти його уповні, що й не дивує.

Про національного пророка Міцкевича Норвід спокійно каже, що той був не національним, а лише винятковим, для Норвіда ж національність – «це не винятковість, а сила привласнення собі всього того, що конче необхідне для прогресивного розвитку власних стихій»У 1866 році він пише про «Пана Тадеуша»: «Кажуть, буцім ця поема архінаціональна, там їдять, п’ють, збирають гриби і чекають, поки звільнити батьківщину прийдуть французи...». [4]. Посеред повстання у меморіалі і в багатьох листах до Мєрославського він нагадує про необхідність пам’ятати не тільки те, що розділяє нас із росією, а й те, що нас із нею пов’язує. Він пише, що «прив’язування огиди до слів “москаль” і “Москва” є водночас антиісторичним і антиполітичним актом», бо і в росії слід шукати і знаходити друзів, не ставлячи її нижче низького саме під час боротьби проти неї. Що сказали би про людину, яка б сьогодні прo голосила ці неприємні істини? Саме тому він потрібен нам зараз як ніколи, адже його концепція польського і боротьба за Польщу ґрунтувались на тому, що він назвав почуттям людськості: як тоді, так і тепер він є уособленням супротиву будь-якому вузькому націоналізму, який є лихом нашого часу.

***

Чому ж цього, понад вісімдесят років тому прийнятого до притулку святого Казимира поета, який написав тут «Браслет», «Жменю піску», «Клеопатру» і багато інших прекрасних текстів, я бачу переможцем? О, не в сенсі успіху («успіх породжує похмілля»), і не в передчутті миті, коли його книги опиняться у кожному домі, як «Пан Тадеуш» – Норвід завжди буде складним автором, письменником для небагатьох, але через те, що кількість людей, яких він супроводжує, надихає і підтримує – невпинно збільшується. Неможливо не згадати Міріама; саме його пристрасті і завзятості ми завдячуємо тим, що сьогодні можемо читати Норвіда.

Міріам віддав йому все життя, і навіть під час Варшавського повстання, поранений і напівнепритомний, цей 83-річний старий продовжував готувати до друку останній том політичних і філософських творів Норвіда; за єдиним врятованим із пожежі після поразки повстання коректорським екземпляром за редакцією Збіґнєва Заневіцького – його настільки гарно видала в еміграції «Oficyna Poetów i Malarzy».

Як звучав Норвід в окупованій Варшаві, ми знаємо з післямови Вацлава Борового до підготованої ним у той час збірки думок поета і за численними розповідями: пише про це й Заневіцький у вступі до «Pism filozoficznych i politycznych». Я можу розповісти на власному досвіді, чим були томи його листів, якимсь дивом отримані мною в таборі в Грязовці. Що стосується повоєнної епохи: ймовірно, не буде перебільшенням сказати, що і на батьківщині, і в еміграції з усіх поетів ХІХ століття Норвід дає найбагатшу інтелектуальну і поетичну поживу. Для багатьох молодих авторів він відкриває більше за національних пророків – і його навіть більше читають, а його поезія, як от «Фортепіано Шопена», деякі ліричні вірші або «Прометідіон», сьогодні знані не менше, ніж «Кримські сонети» або «Беньовський»Варто окремо обговорити, наскільки повільно Норвід доходить до іноземців. Я згадаю лише працю, виконану Т. М. Філіпом, М. А. Майклом, Є. Петракевичем і ще кількома іншими перекладачами в Англії, переклад прози Норвіда Казіном у Франції та численні спроби перекладу його поезії від Росії до Бразилії.[5]. Отже, є переможцем цей поет, який сто чотири роки тому написав про себе Марії Трембіцькій:

Мої слова не ті, що більшість мовить…

Я їх кажу як рідкісний із рідких

Чудесний птах, посаджений до клітки,

Котрого засліпили у полоні,

Аби й взимі співав весняних співів!Цитується вірш Норвіда «Реальність і марення». [6]

1958