Посестри. Часопис №129 / «Літнє надвечір'я в невеличкому будинку...»

Літнє надвечір'я в невеличкому будинку.

Покоління жінок в кімнаті для відпочинку.

Наймолодша Орися грає на піаніно.

Її мама Ніна своїй мамі Вірі розтирає коліна.

На ліжку сидить Надія – найстарша в родині.

Сусіди її називають – Павлушівська господиня.

Їй дев'яносто чотири з лишком!

Буває, Надія читає вголос Орисі книжку,

Часом готує омлет, молочну кашу

І завжди наповнює цукерками чашу.

Гарну таку, із чеського скла, з позолотою.

Та чаша в цьому домі суголосна з турботою.

Мама Орисі працює понаднормово,

Бабуся Віра не любить про її тата розмови.

І про дідуся баба Віра схильна мовчати.

Така в нас сім'я, – сміється мала, – одні дівчата.

Маленька Орися розпитує бабцю Надію:

Ти коли молода була, про що мріяла?

І стара малій розказує таємницю,

Як мріяла втекти зі сталінської в'язниці.

Обіймає малу, каже, нема нездійсненних мрій.

Буває просто замало віри, замало дій.

Запам'ятай, Орисю, – змовницьки каже стара.

Відчай у грудях – найвища гора.

Орисю, затям, – лагідно каже прабабуся,

Я вже стара-стара, а ще сміятися вчуся.

Смійся з усього, з болю смійся, Орисю!

Ти будеш сміятися! – бігом бабі клянися.

І Орися клянеться, що сміхом огортатиме місто!

Каже Надія: хай буде твій сміх урочистий!

Горне малу, заціловує голову старечими губами.

І мала до старої так горнеться, як до мами.

Зіграй бабі пісню, солодке моє дівча!

І Орися грає. Від пальців ніг до плеча

Музикою сповита, огорнена, як плащем.

Бог в цей час торкає Надію своїм плечем.

Нам пора, – промовляє, підводиться і рушає.

Ніна і Віра заслухалися теж, як Орися грає.

Бог стоїть коло дверей, стиха Надію кличе.

Надія ховає в долоні своє обличчя.

«А де ти? Ку-ку», – звертається до кота.

Забавляє цим самого Христа.

Бог тамує усміх, зворушено радіє.

Гладь кота, я пізніше прийду, Надіє...