Посестри. Часопис №127 / «VI. У яру, у тіні ліщини, що розхристана і тривожна...» (Зелена година)

У яру, у тіні ліщини, що розхристана і тривожна,
Впавши з неба, як легкодух, із ранковими росами –
Бог дрімає, розлігшись між ромашок навзнак.

Дно яруги квітує під його тягарем вельможним.
Мчу туди, чешу мокрі трави ногами босими,
Нахиляюся над дрімливцем – і говорю до нього так:

«Прокидайся, ти – птаху сонний, великодня нетле майбутня,
Що воскреснеш квапливо, щоб летіти в сліпі й густі
Зір світла, де в чорнотах світу опалимий твій чар!

Прокидайся! Вже сонце встало! Хай рука твоя всемогутня
Квіти рве ті самі, що й я, – їх у кучері золоті
Своїй дівчині я вплітав, як твій щедрий небесний дар!

Прокидайся! У перших щигликів запитай про дорогу
До обійстя, де вечорами крізь віконниць щілини й шпари
Сміх мій, добрі мої надії в запашний задивлені світ!

Йди зі мною! Плече підставлю, кинусь на допомогу!
Покажу тобі сновидіння, наші хащі та хмари –
Й сонця яр ув очах пташиних, що вдивляються в саду цвіт!..»

Так до нього говорю – й руку простягаю, мужньо і вільно,
Ніби понад старою брамою, власне, понад розверстям брами, –
Й натрапляю на Божу руку, на долоню простерту ввись!

Й маю здогад – при тім очима тихо водячи виднокільно –
Що він, Бог, був до мене з яру говорив і моливсь так само,
Як і я – угорі, над яром – був до нього моливсь!..