Посестри. Часопис №127 / Падура: спудей чи патрон? Частина друга

Завершення. Початок у номері 126

І власне, тут ми входимо до зовсім іншого способу сприйняття творчої спадщини цього автора. Бо на популярному рівні культуртрегери як польські, так і українські, не вагаючись, називають Томаша Падуру автором відомої у принаймні чотирьох національних культурах пісні – «Гей, соколи!». Вона має польську, українську, білоруську та словацьку версії тексту. Первісним вважають текст польський, подаємо одну з версій тексту, оскільки на рівні побутування фольклорні твори мають здебільшого кілька варіантів:

Hej, tam gdzieś znad Czarnej Wody

Wsiada na koń Kozak młody.

Czule żegna się z dziewczyną,

Jeszcze czulej z Ukrainą.

 

Refren:

Hej, hej, hej sokoły

Omijajcie góry, lasy, doły.

Dzwoń, dzwoń, dzwoń dzwoneczku,

Mój stepowy skowroneczku.

 

Wiele dziewcząt jest na świecie,

Lecz najwięcej w Ukrainie.

Tam me serce pozostało,

Przy kochanej mej dziewczynie.

 

Ona biedna tam została,

Przepióreczka moja mała,

A ja tutaj w obcej stronie

Dniem i nocą tęsknię do niej.

 

Żal, żal za dziewczyną,

Za zieloną Ukrainą,

Żal, żal serce płacze,

Już jej więcej nie zobaczę.

 

Wina, wina, wina dajcie,

A jak umrę pochowajcie

Na zielonej Ukrainie

Przy kochanej mej dziewczynie.

Треба визнати, що саме як пісня, тобто комплекс тексту і музики, цей твір справді належить до категорії «золотого фонду» культури. Для українського реципієнта практично нема потреби у перекладі, білоруська та українська версії є тотожними, словацька дещо більш націоналізована.

І тут логічним є питання: а яка ж національна версія була першою?

Якщо виходити з припущення «Падура – автор», то тут не все однозначно. Тому що він був поляком, який плекав українську народну пісню. Поляком, який писав українські тексти польськими літерами, полонізуючи деякі українські слова. Українським письменником, який і перекладав польських авторів, і сам писав іноді польською. Тобто, уявити собі ситуацію, що Томаш Падура написав польською мовою пісню про українського козака – можна. І навіть легко. Так само, як і зворотну ситуацію – пісня про українського козака була написана українською мовою. І тут можна почати експеримент. Білоруський і словацький тексти подаємо, але вони апріорі вторинні.

Білоруський:

Гэй, над рэчкай, над чарненькай

Сядлаў коня казачэнька,

Развітаўся ён з дзяўчынай,

Ды з каханай Украінай.

 

Прыпеў:

Гэй, гэй, гэй саколы,

Абмінайце горы, лясы, долы.

Звон, звон, звон званочак,

Мой стэповы жаўраночак.

 

Жаль, жаль, па дзяўчыне,

Па зялёнай Украіне.

Жаль, жаль, сэрца плача,

Жаль, бо ён яе не ўбачыць.

 

Засталася ў любым краі

Перапёлачка малая,

А я тут, мне на чужбіне

Ад растання сэрца стыне.

 

Мёду, мёду, мёду дайце,

А памру, дык пахавайце,

На зялёнай Украіне,

Пры каханай мне дзяўчыне.

Словацький:

V dobrom aj v zlom budeš moja,

rany tie sa s tebou zhoja.

Keď je slnko, keď je zima,

ty si moja domovina.

 

Hej, hej, hej, hej, sokoly,

z výšky hľadia na to všetko, čo nás bolí.

Zvoň, zvoň, zvoň nad krajinou,

rozliehaj sa letom, zimou.

 

Láska moja, kraj môj drahý,

tu sme boli chlapci malí.

Raz ma nájdeš pod tou hlinou,

letia vtáci nad krajinou.

Тож – український текст, знову ж таки, як і в польській версії, один із варіантів, що побутують:

Гей, десь там, де чорні води,

Сів на коня козак молодий.

Плаче молода дівчина,

Їде козак з України.

 

Приспів:

Гей! Гей! Гей, соколи!

Оминайте гори, ліси, доли.

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночку,

Степовий жайвороночку.

 

Жаль, жаль за милою,

За рідною стороною.

Жаль, жаль серце плаче,

Більше її не побачу.

 

Меду, вина наливайте

Як загину поховайте

На далекій Україні

Коло милої дівчини.

 

Гей, десь там, де чорні води

Сів на коня козак молодий

Плаче молода дівчина

Їде козак з України.

Тож спробуємо поступово виявити оригінальність того чи того тексту.

У першому рядку згадується «CzarnaWoda», де відбуваються події. Укладачі статті про пісню в польській вікіпедії вважають, що йдеться про «Чорне море». Теоретично ситуація, коли козак-чорноморець часів скасування Запорозької Січі та створення Січі Задунайської, а потім – Кубанського козацького війська міг прощатися з коханою дівчиною, від’їжджаючи чи то у бік Дунаю, чи то на Кубань, цілком могла бути. Але, з іншого боку, словосполучення «CzarnaWoda» як синонім до топоніма «Чорне море» більше нам ніде не трапився. Тільки в цьому тексті. Натомість як назва населеного пункту на території Польщі, це словосполучення існує аж сім разів, а як назва річки у тій же Польщі – ще двадцять один раз. Тобто, це такий собі звичайнісінький польський топонім, який є на кожному кроці. Але у Польщі. Бо в Україні є тільки одна 48-кілометрова річка у Мукачівському районі Закарпатської області. Тобто це, найімовірніше, польська ситуація. Рахунок наразі 1:1.

Ідемо далі. У польській версії рима «Wody» – «młody» цілком натуральна. Натомість в українському тексті природній наголос змушений втекти на місце, де йому не місце – «моло́дий». Така сама картина у приспіві зі словом «соко́ли» замість потрібного «со́коли». Що, безсумнівно, свідчить про вторинність українського тексту, намагання будь-якою ціною потрапити в мелодію і ритм, усупереч нормам мови. У наступних рядках «Жаль, жаль за мило́ю, За рідно́ю стороною» це ґвалтування української орфоепії стає зовсім очевидним. Те саме в рядку «Меду, ви́на наливайте». Суто лінгвістичних аргументів на користь первісності польського тексту стає дедалі більше.

В останньому куплеті є рядки, що створюють цікавий інтертекст: «A jak umrę pochowajcie/ Na zielonej Ukrainie». Для пересічного українського читача це звучить очевидною ремінісценцією з Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій». Враховуючи відоме в історії протистояння Тараса Григоровича та Томаша Яновича у боротьбі за українського читача, можна навіть собі уявити хитру посмішку Падури, який цитує свого суперника. 

Але цим історія не завершується. Існує ще версія, у якій автором музики оголошений Мацей Каменьський, автор польських опер, кантат та полонезів. Але справа в тому, що у середині (приблизно) XVIII століття існує пісня «Їхав козак за Дунай», створена козаком Харківського полку Семеном Климовським, пісня, настільки популярна, що була перекладена німецькою та французькою мовами, кілька європейських композиторів використовували її як мотив у творах, а як сюжет вона виринає в писаннях багатьох поетів-романтиків, у тому числі – Пушкіна і Дельвіга. Німець Кристоф Тідге зробив вільний переспів тексту, чим вразив свого давнього партнера композитора Людвіга ван Беховена, який декілька разів використовував у різних своїх творах цю мелодію, найбільш відома версія – «Варіації для флейти і фортепіано, опус 107» за номером 7. Після чого пісня пішла світом, її цитують Теодор Шторм і Томас Манн, її виконує відомий екзотичний фінський гурт «Leningrad Cowboys». Причому оригінальний текст Семена Климовського нараховує десять строф, із яких у народному вжитку, як це завжди й буває, залишилося три, але додався, звісно, приспів (бо без нього пісні нема).

Їхав козак за Дунай, сказав: «Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький, неси та гуляй!»

Постій, постій, мій козаче, твоя дівчина плаче,

На кого ж ти покидаєш – тільки подумай.

 

Приспів:

Лучше було б, лучше було б не ходить,

Лучше було б, лучше було б не любить,

Лучше було б, лучше було б та й не знать,

Чим тепер, чим тепер забувать.

 

Вийшла, руки заламавши і тяженько заплакавши:

«Як ти мене покидаєш – тільки подумай!»

«Білих ручок не ламай, ясних очок не стирай;

Мене з війни із славою к собі дожидай».

 

«Не хочу я нічого, тільки тебе одного;

Ти будь здоров, мій миленький, а все пропадай».

Свиснув козак на коня: «Оставайся здорова!

Як не згину, то вернуся через три года!»

У тій німецькій версії, яка надихнула Бетховена, герої навіть мають власні імена: козак Олісь (напевно, таки Олесь) і дівчина Мінка (скоріш за все – Марійка): «Schöne Minka, ich muß scheiden, ach du fühlest nicht das Leiden» («Красуня Мінко, я мушу йти, ох, ти не відчуваєш моїх страждань»)… «Du, mein Olis, mich verlassen?…» («Ти, мій Олісь, покидаєш мене?...»).

Так чи так, у сюжеті як первісної, Семена Климовського, пісні, так і її німецького втілення, є певні ключові елементи:

1. Козак, який кудись далеко їде
2. Його дівчина, з якою він прощається
3. Певна водойма, яка виступає як орієнтир
4. Кінь як транспортний засіб

І, само собою, супутні емоції: «любить», «плакати», «забувать» тощо. А також перспектива героїчної смерті головного героя. І в цьому вигляді ліричний сюжет набув ознак загальноєвропейського романтичного архетипу. Відомий український історик Микола Васильович Закревський зазначив у середині ХІХ століття, що ця пісня «відома всій освіченій Європі»[1].

І тут ми ризикнемо ступити на хитку стезю історико-літературних припущень, свого роду реконструкцій. Є відомі факти, які спробуємо поєднати. Отже. Факт перший: є пісня (мелодія і слова) українського автора Семена Климовського, відома з назвою «Їхав козак за Дунай», текст та ноти уперше опубліковані 1796 року. Факт другий: протягом другої половини вісімнадцятого століття та першої чверті століття дев’ятнадцятого пісня набула величезної популярності у колі романтичних композиторів та поетів Європи й росії. Факт третій: за мотивами (музичними та поетичними) цієї пісні з’явилося кілька десятків переспівів, які були варіаціями на тему основного сюжету пісні Климовського, остаточного обліку усіх цих ремінісценцій наразі не зроблено. Факт четвертий: у першій чверті дев’ятнадцятого століття починає набувати популярності пісня з первісною назвою «Żal» («Жаль»), що пізніше стала відомою з назвою «Hejsokoły». Факт п’ятий: відносно недавно[2] встановлено, що мелодію пісні створив уже названий відомий польський композитор Мацей Каменьський, який використав її у якійсь зі своїх опер. 

І от саме тут ми робимо оте припущення. Показую пальцем. Маю всі підстави вважати, що польський композитор, услід за європейськими та російськими композиторами на чолі з Бетховеном, творчо опрацював «відому усій освіченій Європі» пісню Семена Климовського. І тут немає нічого дивного, німецькі фольклористи вважають пісню «Schöne Minka» німецьким фольклором, хоча автор тексту відомий, а мелодія Бетховена є тим, що називають «варіації на тему». На тему пісні «Їхав козак за Дунай». Але нот усього сім, тому всі композитори є мимовільними плагіаторами. З точки зору поетики пісня Климовського написана чотиристопним хореєм із чоловічою римою. Особливості польської орфоепії (постійний наголос на передостанньому складі) змінили кінцівку рядків із чоловічої на жіночу риму.

І є ще факт шостий: серед партнерів композитора Каменьського, які писали йому тексти та лібрето до його музичних творів, є засновник Кременецького ліцею Гуґо Коллонтай. Так, на дозвіллі суворий державний діяч та публіцист поміж філософськими трактатами та полемічними проповідями, ховаючись за псевдонімами та криптонімами, писав ліричні арії й пісеньки. І я не бачу причини, чому за цих обставин автором первинного тексту пісні «Гей, соколи!» (який, звісно, досить відрізняється від нинішнього, який, зрештою, різні виконавці теж трактують по-своєму) не міг бути Гуґо Коллонтай. Завіса. Аплодисменти.

Історія заплутана, більш-менш очевидним є те, що текст, без сумніву, належить до так званої української школи у польській літературі. Більш точній авторизації він не підлягає. Звичайно, допитливі польські історики та культурологи вже давно і детально дослідили, що у первісному тексті була звичайна собі історія прощання молодих закоханих, і жодної України у контексті цієї сцени не було. Як не було й приспіву з «соколами», який з’явився тоді, коли цю пісню почали розспівувати члени спортивного товариства «Сокіл»[3], зробивши її таким чином своїм гімном. Але навіть ці нишпорки так і не встановили імені автора початкового тексту.

Можуть сказати, що це нічого не змінює у підсумковій оцінці постаті Томаша Падури в історії культури. Бо це лише одна пісня. Одна. А я пропоную глянути на історію світової поезії саме під цим кутом зору. Скільки текстів, написаних відомими поетами, стали настільки знаними, що нікого не обходить, хто їх написав? Кожен поет у будь-якій національній літературі мріє про те, аби його вірш став народною піснею. І от тут я був би щасливий, якби мав можливість сказати: «Так! Це пісня справді Томаша Падури! Він її написав! Замовляйте пам’ятник!».

Особисто переглянув усі публікації автора[4]. Включаючи підсумкове видання «Вибраних творів» Падури[5], 2012 року, за редакцією провідного українського полоніста, академіка Академії наук України, доктора філології професора Ростислава Петровича Радишевського. Дослідники обережно кваліфікують авторство таким чином: «Цьому польсько-українському поету приписують авторство популярної сьогодні як у Польщі, так і в Україні пісні “Гей, соколи”»[6]. Тож можемо дійти висновку, що текст пісні «Гей, соколи!» науково не авторизований. От саме на цей момент. І далі нема чим аргументувати. Доказів не існує. Можливо, колись будуть. Але наразі скульптори та архітектори можуть вільно видихнути. А шкода. Така легенда пропадає.